Середа, 3 листопада 1875

Набережна без Бібі, як сказала тітка.
Ми привіталися здалеку — він в екіпажі, ми пішки.
Музика віднині грає щодня.
Я виходила вранці — пішки, а тоді в екіпажі з мамою.
Так гарно, наче взимку. Почуваєшся добре.
— Він вас сьогодні карає, — кажуть мама й тітка, — учора ви не пішли до театру, і він покарає вас цього вечора.
— Карає мене! Ви кажете дурниці, ви ж добре знаєте, що все це мене мало обходить.
Дають «Процес Воредьє», ми йдемо його дивитися.
Я зачесана, мов ангел.
Половину вечора я ховаюся, а тоді показуюся; той чоловік багато на мене дивиться, він у кріслах партеру, і, схована за мамою, я могла через її плече дивитися на це свіже обличчя, яке так люблю.
Я зберігала добру міну під час акту з халатом і грецькою шапочкою; що ж до нього, то він навіть не глянув, а це доводить, що він не має ані найменшого уявлення про правду. Та й справді, як можна запідозрити мене в такому!
У ложі нікого; Ніна подумала б, що це тому, що її дочок із нами немає.
А я нічого не думаю; я пішла до театру в ніжному настрої, я собі подобалась, я налаштовувалася балакати тихенько, без сміху.
Перед останнім актом той чоловік іде з Фіулулу. Він ні до кого не зайшов, навіть до отієї Проджерс, чия ложа коло входу в партер і яка мало не смикнула його за фрак, та й мала в своїй ложі біляву, наготовану для нього.
Через те, що він не прийшов, увесь ареопаг — мама, тітка й Діна — міняється на виду; усі сердяться, дивляться на мене скоса, ображені! Вони жахливі, і саме від них приходять мої найприкріші муки.
Що ж до мене, то я раптом наче занурена в літепло. Я мовчу, швидко йду до себе й беруся молитися Богові, а тоді розкладати карти.
Це страшно, як вони мені все провіщають! Так точно, що мені тепер навіть лячно. Цього вечора вони кажуть мені злостиві речі. Одне слово, Джойя повернеться або на її місці буде інша жінка.
Червова дама переслідує мене, без упину стає між мною й трефовим королем, у супроводі найгірших карт. Ці чорні знаки бентежать мене, лякають, я хочу їхати, щоб їх уникнути. Я так їх боюся! Як тієї хвороби в Спа — від самої цієї думки кров приливає мені до обличчя.
Якщо це не Джойя — бодай її чума задушила! — то інша. Мені все ж миліша Джойя, ніж інша, у сто разів миліша за іншу!
Якщо цього вечора я не нарікаю, то не тому, що бракує приводу, а тому, що, перечитавши свій щоденник за ті дні, коли з'явилася Джойя, я бачу, що казала тоді достеменно те саме, що сказала б тепер.
Мені треба їхати, це єдиний спосіб уберегти себе від купи жахів.