Вівторок, 2 листопада 1875

Кожні п'ять хвилин віконниці замку міняють положення — то одне вікно, то інше. Та я не показуюся.
Мені треба їхати до Парижа. Погідно й ясно, я вбираюся вся в біле, і ми виходимо, але мене змушують чекати півгодини, які я витрачаю на те, щоб позувати біля садової хвіртки з Фредеріком.
Сьогодні День усіх померлих, ніццянці прогулюються. Ольга зі свого вікна знаком каже мені, що Джирофла щойно проїхав верхи; і справді, трохи далі ми бачимо його, всього вбраного в сіре, на гарненькому вороному.
Біховець, цей чарівний чоловік, з нами, але я роздратована й вередую; ще одне слово — і я б розлютилася, та цього слова ніхто не каже, і я замикаюся в собі.
Сірий вершник обганяє нас, мама й тітка кажуть йому, що в нього гарний кінь, я теж зроняю двійко слів зі своїх трояндових вуст.
— Дуже гарний.
Оскільки він стишує ходу, ми знов його бачимо; потім він знову нас обганяє й прямує до Вару, де панна Арсон із братом щодуху женуть учвал за ним.
У нас зима, мушина протока починає залюднюватися.
— Як це, знову він! — каже мама, побачивши, як палкий володар замку завертає в провулок.
— Так, — кажу я, — і от побачите: за годину він буде на Набережній пішки, у циліндрі й сірому рединготі.
І я вгадала: випивши шоколаду в Румпельмаєра в місті разом із моїми Граціями, я пішла пішки з тіткою.
Сутеніло, ми годину були відсутні з Набережної; коли ми наближалися до будинку № 53, ми побачили по той бік вулиці Дивовижного, який одразу перейшов і підійшов до нас.
Я й справді не маю докорів сумління, і дозволено перейматися таким гарним хлопцем.
Що цікаво — то це тутешній люд: цей жалюгідний люд витріщається, аж очі вилазять, коли Дивовижний коло мене.
Він на мене не плює, але люб'язний, як перший-ліпший, а я цілком невимушена; тільки я сказала, що нудьгую, що нікого немає, — я була йому це винна, бо, пам'ятаєте, якось він сам мені те саме сказав.
А в Парижі собачий холод — мій батько мені пише, він зараз у Парижі.
Мені теж пишуть із Парижа, — кажу я, прикладаючи руку до кишені, де лежав лист, що його я отримала вранці від Берти.
— Ага! ну ж бо, я дуже люблю читати, отак!
— Ні-ні, заждіть!
— Та її можна прочитати, — каже тітка.
— Ось, добродію, ви знаєте цього добродія? — і я показала йому рядок, де Берта пише мені про якогось графа де Пертузаті…
— Ага! Пертузаті, так, знаю; він минулої зими був тут, як це ви не знаєте — це італієць із чорними вусами.
Уся ця розмова наведена, щоб дійти до того, що, аби прочитати ім'я цього добродія в моєму листі, він підступив зовсім близько й читав мало не через моє плече, що дало мені велику втіху, бо він зробив це навмисне. Завжди відчуваєш, коли такі речі роблять навмисне.
Та я все роблю навпаки. Сьогодні, наприклад, мені слід було повернутися о четвертій і стати на терасі — отак я поговорила б із тим чоловіком сам на сам, адже ми бачили, як він ішов саме звідти, від нашого дому, нашим тротуаром, а не Набережною.
Учора я нарікала, що він нічого не робить, аби мене побачити. Хтозна? Може, не бачачи мене, він подумав, що я вже вдома, на терасі, і тому пішов пішки; а наводить мене на цю думку те, що він ішов по той бік Набережної.
У неділю Діна тричі бачила, як він проходив повз наш дім.
Цілком імовірно, що він просто прогулювався, та можна припустити й інше, бо живемо ми досить високо, а зазвичай завертають, не дійшовши до нашого дому.
Коли по обіді я походжала їдальнею й пишалася, мов півень, перед нашими, тітка каже:
— Гляньте лишень, яка вона! Якби Одіффре так не благав її піти сьогодні до театру, вона б напевно туди пішла, але він просив, благав — і вона лишається вдома.
— Негоже, — зауважила пані матінка, — ображатися на найменші дрібниці; отак не матимеш у житті ні спокою, ні щастя.
— Та пані, ви ж нічого не знаєте! ви не знаєте цього чоловіка! Лише так я й домоглася бодай трохи чемності. Хай йому біс, це необхідно, інакше він на мене плюне, зрозумійте ж нарешті!
Мене звуть володаркою замку, а Валіцький виснажується на жартах про Одіффре. Дідусь теж мене шпиняє, але я маю напоготові свою зброю: щойно він каже «Одіффре», я заводжу пісню, яку він терпіти не може, або кричу на всю силу: «Гото… аркебузи! Так, тату!»
Тоді він зо сміхом просить пощади. Мені треба позбутися цього панталонного тону, що передав мені Одіффер. Я, мов дзеркало, наслідую його голос, його жести, усе.
А мої Грації наслідують мене, тож Одіффре полиняв на всіх.
Поштовх приглушили рукавички, але я його відчула.
Треба буде їхати в четвер. Задля цього я молитимуся Богові, без Нього мені нічого не вдасться.
Мама каже, що я хочу їхати через Джирофлу. Це майже правда; ні, мене дуже клопочуть мої сукні. Мені слід було б їхати, не попереджаючи, але карти провіщають красеневі щось ніби подорож; якщо він поїде раніше за мене, мені буде ніяково їхати, я матиму вигляд, ніби женуся за ним, — а заздалегідь оголосивши свою подорож, я в обладунку.
Ось усі мої дрібні розрахунки.
Амінь.

Примітки

День усіх померлих (фр. le jour des morts, 2 листопада) — католицьке свято поминання покійних, коли живі відвідують цвинтарі.
Румпельмаєр — славетна віденська кондитерська, що мала філію в Ніцці (а згодом і в Парижі); заклад для світського товариства.
«Панталонний тон» — манера Панталоне, кумедного пихатого старого з комедії дель арте; пишномовне, награне мовлення.