Понеділок, 1 листопада 1875

Зайнята виключно моїм ніццем, я нічого не знаю про вчорашній день; мені переказують, як Пепіно спустився до кухні по штопор, як він порався з Фортюне.
Потім тітка заводить свої жартики й питає, що мені сказав той чоловік, але я, не маючи змоги зізнатися ні в чому серйозному, волію сказати:
— Та нічого, пані, це жарт, лише жарт, запевняю вас!
— Ви сказали: відколи це!
— Так, але жарт, чистісінький жарт!
Одіффер уже на своєму вікні, але я, прокинувшись лише опівдні, не показуюся.
— Ну от, — каже тітка, — незабаром він приведе вам того довгоносого приятеля, того, що з Парижа; він уже привів вам Соммьє, який схвалив.
Річ у тім, що вчора він сів біля каміна між Пепіно й Соммьє і неначе щось розповідав, дивлячись на мене й указуючи на мене очима, а Соммьє неначе схвально кивав головою.
Я невдоволена собою за вчора: я була надто дитинна, а в молодої дівчини така поведінка сходить за погані манери.
Уявіть собі силу мого голосу вчора, коли я спитала його, хто був з ним біля його вікна й махав хустинками.
— Ах! так, це був Саетоне, це він махав хустинкою. Та знаєте, я чув, як ви співали.
— Не може бути!
— Запевняю вас, я й сам був надзвичайно вражений, та ось вам доказ, що я чув: я скажу вам, що ви співали; ви співали «Міньйон», а потім Dormi pure
— Це правда! та невже й справді чути? Це неймовірно! — кажу я, — якби я знала, то не співала б.
Я навмисне співала на всю силу, навмисне, щоб мене почули, але я здивована й у захваті.
Мене чути вдень, попри жахливий гуркіт возів по бруківці, і то на такій відстані.
— Я все чув, — каже він, — наче ви співали в замку; я не хотів вірити, але впізнав ваш голос.
Це чудово!
Попри безсонну ніч, обличчя моє доволі стерпне; я виходжу з тіткою пішки (темна сукня, сірий фетровий капелюшок, ансамбль-картинка).
Сьогодні День усіх святих, скрізь юрба, ми зустрічаємо всіх наших добродіїв.
— Який Одіффре гарний, — каже тітка, — у крислатому капелюсі й сірому рединготі.
Я ледь його й бачила.
Ми зустрілися на Набережній; я йшла до міського саду, а він — нам назустріч; цього разу він до нас не приєднався, але за хвилину повернув назад, гадаючи, певно, що ми, дійшовши до кінця Набережної й завернувши, повернемося йому назустріч; але ми одразу сіли в екіпаж, тож хід не вдався, якщо то взагалі був хід.
Сіро й холодно. Ми входимо, розпашілі від однієї дивної зустрічі. Навпроти «Люксембургу» якийсь добродій пристойного вигляду мало не кинувся до нас, склавши руки, наче для поклоніння.
Діна й мої Грації, що в екіпажі, кажуть нам, що він так само кинувся до них, і двічі екіпаж мало не переїхав йому ноги.
Дивно. Я з нетерпінням чекаю завтра, щоб знову його побачити й дізнатися, що це за птах. Це або божевільний, або щось чудове.
Нінуков, цей хворий росіянин, обідав у нас. О восьмій я усамітнююсь у себе. Це одна з моїх найбільших утіх — замкнутися, думати, читати, писати по мірі того, як думаю.
Одіффре мене не кохає. Я це знаю, і мені дуже прикро, бо я кохаю його достатньо, щоб бажати з його боку безмежного кохання.
Усі й далі кажуть, що я виходжу за нього заміж; усі ніццянці дивляться на мене якось особливо, наче Одіффре — їхній король.
Барнола, який прийшов по обіді по свою тростину, що забув учора, теж про це заговорив.
— Він уже просив руки? — каже він мамі.
— Хто?
— Та він, Одіффре.
— Що за думка, добродію! Він навіть не поводиться, як чоловік, що збирається просити руки; ми бачимо його рідко, як і всіх інших.
— О! ви приховуєте, приховуєте, а всі про це кажуть.
І Рікардо лукаво всміхнувся, як учора, дивлячись, як я танцюю з тим чоловіком.
Він мене не кохає, сказала я. Так, бо він, маючи змогу, маючи владу бачити мене щомиті, нічого для цього не робить. Він не кохає мене навіть настільки, наскільки я кохаю його. Він трішки за мною упадає! — а я в захваті.
Жалюгідне жіноче становище!
Усі привілеї чоловікам! Жінці лишається тільки один — чекати їхньої ласки.
То вже найменше, що можна — обманювати їх якомога більше.
Я була б дуже горда, якби могла домогтися, щоб цей чоловік усерйоз мене покохав.
Вітрогон, шаленець, легкодух, хитрун, розрахований, лихий, примхливий, отупілий від спілкування з лихими жінками; рано почавши жити, він стер об негідні дотики оте почуття делікатності, справжнього кохання, особливої порядності, що є пушком людського серця. Я припускаю, гадаю, що про все здогадуюся, але не казатиму всього, боячись бути смішною, якщо помиляюся. Жага грошей у нього над усе — грошей, щоб жити на широку ногу, щоб утримувати гурт прихвоснів, який тягне за собою.
Нещасний Ґалула казав мені вчора:
— Ах! панно, я ж бо чесний, бачте, я не вкрав портрета, я повернув вам вашу пантофельку — і Бог свідок, як мені кортіло її лишити, — а в мене немає навіть чесної винагороди.
— Я дам вам свій портрет.
— Коли?
— Перед від'їздом.
— А втім, портрет — це річ обіцяна, але я прошу чесної винагороди.
— Ну ж бо, чого ви просите?
— Я попрошу зрештою винагороди.
— Не просіть багато, бо я не дам.
— А я добре знаю, чого попросив би, — каже Джирофла, спершись на фортепіано.
— От бачите! ви ж кажете, що не дасте! — провадить Ґалула.
— Ні.
— А я добре знаю, чого попросив би, — повторює Джирофла.
[Чотири рядки викреслено]
— Ну ж бо, чого б ви в мене попросили?
— Я добре знаю, чого б у вас попросив.
— Та зрештою — чого?
— Ви ж добре знаєте, чого б я попросив, — каже він, утупившись у мене.
— Ні, далебі, не знаю.
— Ви знаєте, — повторює він, усе так само втупившись у мене.
Ось вам чотири сторінки заради того, щоб переказати одне слово цього чоловіка. Це тому, що я весь час чекаю, що він на мене плюне, і вдвічі ціную найменші дрібниці.
А все ж прикро відчувати, що за тобою упадають, як за будь-ким, що тебе не кохають. І в цьому жалюгідному упаданні ти не певна навіть на годину — такий мінливий настрій красеня.
О жінко! нещасне створіння! Створене, щоб чекати, пасивна тварино!
Нічого сама собою. Приходять — вона приймає, не приходять — вона лишається непорушна. Можна сказати, що вона приймає не завжди, та що ж удієш! Не можна ж копати ногами чи відвертатися, коли до тебе говорять. А салонний етикет вимагає чемності.
Цей чоловік поводиться так, щоб не дати мені жодної зачіпки за себе. За найменшого стусана він може сказати мені:
— Вам нема потреби мене відштовхувати, я нічого від вас не хочу, я говорю з вами, як з усіма іншими, не накручуйте собі, ви помиляєтеся!
Ось моє становище. Приємне, еге ж?
Я не можу без сміху згадати дурнуватий вигляд цього чоловіка, коли він торкнувся моєї руки кінчиком великого й вказівного пальців. Це було кумедно! А його міна! усміхнена й кумедна! Він зробив так, наче брав пучку табаки.
Їй-бо, це надто безглуздо!

Примітки

«Міньйон» — опера Амбруаза Тома (1866).
Dormi pure (іт., «спи спокійно») — арія з опери Вінченцо Белліні «Сомнамбула» (1831).
День усіх святих (фр. la Toussaint, 1 листопада) — велике католицьке свято у Франції.