Субота, 30 жовтня 1875

Я не виходжу, день минає, мов одна година; я не живу, я чекаю недільного вечора й боюся, що він не вдасться, бо почуваюся надто щасливою. Я усміхаюся на всі жарти. Марі, покоївка моєї матері, ця кумедна жінка, що ненавидить свого чоловіка, приходить сказати мені:
— Ох, панно, я бачила вчора Еміля — він був такий гордий, що танцює з вами, мав вигляд півня.
— Ага! ви його бачили.
— Він вас кохає, панно, і ви його покохаєте.
— Скажіть мені, Марі, чому, тільки-но молодик приходить до дому, де є молода дівчина, завжди вигадують усякі дурниці?
— Не всі, але ви вродлива, а Еміль гарний, і звісно ж…
Ця жінка була в монастирі, куди пані д'Одіффре усамітнилася після тієї історії; вона бачила там Еміля, як вона його зве, який не раз приходив, намагаючись схилити свою мачуху до примирення.
Вона мене розчулила, розповідаючи, яка пані д'Одіффре була гарна — біла, рожева, з великими чорними очима, з розкішним волоссям, таким довгим, «що вона на ньому сиділа», як цілі дні грала на гітарі й співала, щоб приспати своє немовля, і плакала. Що кожної неділі вона причащалася з розпущеним волоссям, укрита довгою чорною вуаллю, і того дня не переставала плакати.
Хіба ж це не романтично?
— Ви були вчора гарненька, — каже мені тітка, — ви не були бліда (якщо вона так каже, то треба вірити, бо за найменшу блідість мене лають, наче це моя провина!), ви були рожева; я не завжди вам це кажу, але вчора ви були дуже гарненька, і він танув.
— Ви кажете мені ці дурниці; з першого ж дня ви запевняли мене, що він у мене закоханий!
— Ні, але вчора він так дивився, що я, за своєю звичкою, його впіймала.
— Якби ти казала правду, я б розцілувала тебе чотириста сорок вісім разів — така це була б мені втіха!
Я вже збиралася спати, коли мої Грації прибувають перевдягнені чоловіками. Ми з Діною одразу робимо те саме й виходимо, накурившись, налаявшись, наговоривши гидот — усього найбільш хлоп'ячого, найбільш гультяйського.
Цього вечора чимало перехожих, але ніхто не звертає уваги на чотирьох ніццянчиків, що йдуть серединою вулиці. Ми приходимо до Ніни, п'ємо й куримо з негідними жестами, танцюємо неможливі па і, усівшись усі четверо на її ліжку, намагаємося схилити її до примирення з Коко.
Близько одинадцятої ми повертаємося додому пішки, але майже нікого немає, тож ми кричимо й горлаємо нісенітниці такими добірними виразами, що аж жах бере.
Ах! я й забула: пані де Баллот і де Викерслоовт були в нас, і після їхнього візиту матінки поїхали до Монако.
Я знов забула!
Це серйозніше. Ми з Діною стали біля вікна, Бібі й Ґалула, здається, зробили те саме в замку; ми дивилися одне на одного в бінокль, і ці дві мавпи махали хустинками.
Потім… за кілька хвилин ми піднялися на третій поверх і з-за жалюзі далі дивилися непомічені. А тітка й Валіцький, цей старий добряк, проходячи повз, час від часу буркотіли на нас.
— Буркочіть, буркочіть, — казала я їм, — без суворої тітки й без такого діда, як ти, Валіцький, еспаньйолада була б неповна.
І я аж умираю зо сміху.
Повернімося до вечора — о! та мені соромно.
Перед будинком № 53 Діна гукає мені:
— Агов! Емілю, чекай.
— Га! чого тобі, Жозефе!
— Мені треба до вітру!
І вона підходить до стіни!..
Я обурююся, але минулого разу я зробила гірше: я зайшла до «вандомської колони», а Джирофле слідом за мною, — це вона мені щойно сказала, вона тут, поки я пишу.
Дивна річ: пізно лягати псує мені колір обличчя, коли я нудьгую, та коли я веселюся, нічого не помітно — я свіжа й рожева, наче лягла о дев'ятій.

Неділя, 31 жовтня 1875

Я підхоплююся зі сну, заходжу до туалетної кімнати, стрибаю на свою перекинуту ванну, відчиняю маленьке віконце, що виходить у коридор, де якраз навпроти є вікно, і починаю перемовлятися по-ніццянському з жінками з вулиці де Франс.
— Та що ж ви робили цієї ночі, панно? — питає вражена Леоні.
— Та я спала!
— Та ні, ви, мабуть, вивчали ніццьку говірку.
— Зовсім ні, це прийшло само собою, тільки-но я прокинулась, я одразу заговорила.
Це страшно, як я говорю, мов той ніццянець, мов прекрасний ніццянець.
Боже мій! Праведне небо! Хіба ж можна забути, що вчора з Джирофле, пропустивши вперед Діну й Марі, ми знов вийшли, обнишпорили всі кущі й здійснили наш невеличкий задум. Ми пожбурили шість каменюк, і один ліхтар упав, як підкошений. Оце шик!
Не вміючи нічого приховувати, я розповідаю все й дістаю прочуханку [sic], на яку відповідаю дурницями.
Лайте, мамо, лайте, тітко, лайте всі! У цьому ж бо вся принада справи.
Не було б нічого гарного, якби ви вважали це природним і пристойним.
Хіба я не маю рації?
Дощить; Джирофле приходить до мене після Набережної (я не виходила), після Набережної з Діною та Марі, і ми замикаємося, щоб повправлятися плювати в ціль.
Джирофле — дівчина-цукерочка, ми все більше зближуємося; вона робить чарівні зауваги.
Мої Грації причепурюються в нас.
Яка ж вона кумедна, ця Джирофле! Вона висадила колінкою шибку, щоб побачити Бібі, а в кареті, коли їй сказали: «Ось Пепіно!» — вона кинулася до вікна, та скло було підняте, і вона буцнулася обличчям об нього.
Близько чверть на десяту в нас з'являється серйозна тривога! А раптом вони не прийдуть!
Готуватися намарне! Ми знов піднімаємося до мене, щоб чатувати біля вікна, потанцювавши й поспівавши з Коко.
Я розкладаю пасьянс, карти кажуть так, і Джирофле влітає, мов бомба, й оголошує про них.
Та яке ж моє здивування: цей любий Бібі, що нещодавно сказав: «То в неділю збираємося в нас?» — на що я йому відповіла: «Не у вас, а в нас», — цей любий Бібі приводить до нас пана Соммьє. Це дивно.
У п'ятницю, коли Саетоне був у нас, я розпитувала його про пана Соммьє, про якого мені пише Берта в листах. Та це ще не привід приводити його отак зненацька.
Пан Соммьє — чоловік років тридцяти п'яти, сухорлявий і english-looking.
Пепіно, Біховець, Рікардо, Ґалула й Бібі тут.
Жодного Саетоне. На жаль! на жаль! на жаль!
О! та хто ж мені його відлупцює, хто ж його мені відлупцює? Не Саетоне, а Одіффер, Дивовижний Еміль!
Це тварюка, тварюка, що вас дуже бавить, панно!
Пепіно геть приручений і стає приємним.
Бідолашний Фіулулу!
Ви знаєте, чому я кажу «бідолашний Фіулулу»! Надто дрібний пан, щоб про нього говорити більше.
— Я трохи задужо притискаю, коли танцюю, — каже Одіффер, — але інакше не було б ніякої втіхи в танці.
Ви чуєте!
І справді, він стискає мені стан і руку — оце цукерочка!
Мені холодно, уже по другій годині, але мені так хочеться писати цього вечора.
Більше жодних дутих губ, жодних сварок! Жодних гримас! Годі робити так, як я хотіла: за найменшої дрібниці він стає таким люб'язним, що корчити невдоволену міну було б сміховинно.
Він знову просить таро. Я кажу йому номери, а він читає тлумачення в книжечці.
Двічі воно провіщає йому, що він когось викраде.
— Прикладаю! — каже він.
— Геть невлад, добродію.
— Потім — що він зв'яжеться з лихою жінкою, теж двічі.
— Ось, добродію, це надто кумедно! читайте.
— Так, так, — каже він, — та ні, це пусте.
Нам зовсім добре разом, ні тіні, ні плями; я ще до цього не зовсім звикла.
Ця бідолашна закохана разів десять приходить нам заважати й просить припинити, піти танцювати. Та я ні на що не зважаю. Бідолашна Ольга!
Аж раптом одна карта таро каже, що цей чоловік закоханий у біляву дівчину.
— Прикладаю! прикладаю! оце правда.
— Ні, не це, а інше.
— Знаєте, — каже він Ользі, яка знов підходить, — я закоханий у біляву дівчину, прикладаю, це правда.
— Це зовсім неправда, — кажу я, — ви віддаєте перевагу іншій.
— О! та зовсім ні, інша… це, зрештою! мені миліше тут. Іншу — не хочу я іншої.
— Там воно легше, тільки воно й можливе, тоді як тут ви не матимете нічого, ніколи!
Танцюємо ще, танцюємо ще, і я з Бібі, а він знову каже, що закоханий у біляву особу.
— Це неправда!
— О!
Усе це танцюючи.
Тоді цей блазень малює серце, прохромлене стрілою.
— Це я, — каже він.
— Відколи це, добродію?
— Ах! та ви ж не знаєте, що означає це «відколи це, добродію»?
Я заприсяглася, що це буде моє перше слово за таких обставин, і сто разів розповідала про це вдома, і з цього сміються.
— Я сказала відколи це? тітко, — кажу я їй мимохідь, — тітко, я сказала: відколи це! оце цукерочка.
Тітка ні на секунду не лишає мене наодинці з тим чоловіком; щойно якимось випадком ми усамітнюємося, вона біжить за нами. Це забавно, о! я веселюся!
Він кидається бігти до моєї майстерні, я біжу за ним, ми спиняємося біля дверей зеленого передпокою; він прослизає між обидві стулки, а я притискаю його між цими стулками.
— Не йдіть, що за дурниця!
— Та чому?
— Ах! кажу ж вам, не робіть дурниць!
Він торкається моєї руки пальцем, мов якийсь телепень.
— Що ви робите, добродію!
— Ах! які у вас гарненькі руки!
Цієї миті прибігає тітка! Я заходжу до салону, а він до їдальні.
Одне слово, він дуже мило за мною упадає. Ви ж розумієте моє вдоволення; це вдоволення мене навіть псує: я надто пожвавлена, забуваю свій поважний вигляд.
Мене просять заспівати, але Валіцький погано акомпанує, я уриваюся, ми сміємося.
Потім Бібі виробляє сотню мавпячих витівок, співає, кривляється — на превелику втіху галерки. От побачите, що завтра він на мене плюне!
О! та в мене тепер є громовідвід.
[Два рядки викреслено: У нас роблять…]
Ці ніццянчики почуваються невимушено. Бібі… пурхає. Біховець грає, і всі співають. Бібі хтозна-скільки часу шукає «біляву дівчину» в книжечці.
— Знаєте, що я шукаю? зачекайте!
— Е! ні, я знайду вам іншу, ось і все, що ви матимете. Ах! не знаходжу, але ви ж знаєте, що я маю на увазі?
— Так, так, чудово розумію, панно.
— Справді, гаразд.
— Стерпний поштовх. Знаєш, Діно, це триває!
— Ага!
За вечерею я скаржуся на тітчине переслідування й розповідаю їм усе.
Це безглуздо: я ніколи не можу як слід вести свій щоденник; може, за рік, у нападі спогадів, я пригадаю безліч речей; почекаймо, коли вже інакше не можна.
Шкода мені лиш одного — що не можна одружитися на певний час; я певна, що двомісячний шлюб із Бібі дав би мені велику втіху.
Отже, треба чекати свободи, отже, доведеться обманювати! бо не думайте, що я отак покину свого ніццця, о! аж ніяк! Колись ми матимемо спільну справу. Я це сказала. Королева сказала!
Якби я наважилася тут, після таких дурниць, говорити про Бога, я сказала б, що дякую Йому: Він мене почув! Та я не наважуюся, не говоритиму про це. Він і без того знатиме, чи дякую я Йому!
— Як це, добродію, — каже мама за чаєм, — ви не отримуєте «Журналь де Ніс»?
— Ні, я отримую «Фіґаро».
— Зовсім ні, — кажу я, — ви отримуєте «Журналь пур рір», «Пті Журналь», «Ле Ґрело» — ось що ви отримуєте!
Ось які ми разом.
— Ах! та я вимагаю сільського балу!
У цих клятих салонах нічого не вдієш.
Послухайте, не цього я бажаю! Я бажаю доброго освідчення — поважного, милого, за всіма правилами.
Ах! як я молитимуся Богові!
Не кепкуйте, мудреці, безвірники, тупаки! Ви не розумієте моєї вдачі.
Бібі вже не соромиться дивитися на мене, не кривиться, як раніше! Оце цукерочка!
— Марі, — каже Валіцький покоївці, яка заходить, щоб принести вже не знаю що, — Марі, позавчора Еміль був мов півень, а сьогодні — мов індик!
Мені треба їхати, відсутність покаже мені правду. Бо присягаюся вам, я не знаю, чи закохана я насправді, чи лише задля сміху.
Ви ж розумієте, я ще вся розпашіла, завтра буду така сама. Потрібен час, щоб усе зрозуміти.
Я хороша дівчина: я розповіла за вечерею все, як написала тут.
Ах! та я вимагаю серйозного!

Примітки

«Еспаньйолада» — сцена в дусі іспанських балконних залицянь (з кавалерами під вікном, суворою дуеньєю тощо).
«Вандомська колона» — жаргонна назва циліндричного вуличного пісуара (за формою, що нагадує паризький монумент); надзвичайно сороміцький жарт.
По-ніццянському — ніццьким діалектом (ніссар), різновидом окситанської мови.
english-looking — в оригіналі англійською, «на англійський манір», «з англійською зовнішністю»; Марі вживає англійські слова для опису модної, вишуканої зовнішності.
«Ле Ґрело» (Le Grelot, «Бубонець») — сатиричний антиклерикальний тижневик; Марі перелічує гумористичні й низькопробні видання, кепкуючи з претензії Одіффре читати поважне «Фіґаро».