Вівторок, 26 жовтня 1875

Дивна річ: я більше ніколи не дивлюся на замок і не маю охоти на нього дивитися. А раніше тільки це й робила.
Повертаюся з театру; давали «Аліс де Невер», яку я з другого прослуховування вважаю чарівною. Вона, гадаю, стане моєю улюбленицею, як і «Жирофле-Жирофла».
Я і зачарована, і збентежена, і отупіла — дим, туман у голові; може, поки я пишу, ці хмари розвіються. Часто я й не знаю, що писатиму, — майже завжди навіть, — і по мірі того, як пишу, мої думки прояснюються.
Передовсім скажімо, що ми були в пані де Баллор, якій уже давно винні візит. Я не люблю йти вперше, але щойно прийду, далі все йде само собою, і тепер мені хотілося б без упину бачити цих милих жінок.
Беремо із собою Джирофле, усю в рожевому й із завойовницькими намірами. Я в білому, зачесана по-моєму; а спереду — мій терновий вінець, що виглядає з-під античного локона. Бібі задоволена собою, Бібі спокійна: карти провістили, що вона розважиться.
За дві хвилини після того, як ми ввійшли до бенуара першого ярусу праворуч, Бібі робить свій вхід до бенуара партеру ліворуч. Цей лівий бенуар винайнятий ним на весь сезон. Руассар, Саетоне й компанія. Цього вечора він повний: Бібі, Саетоне, Руассар, Лоренті, Бунен тощо. Усі ці красені здіймають гармидер на всю губу, наче вони в себе вдома, не зважаючи на публіку, — тобто він це робив із великою показністю.
Першим, як завжди, прибуває Фіулулу, а трохи згодом до ложі вривається вся buona compagnia: Саетоне, Пепіно, Барнола й Бібі, причому цей останній за своїм звичаєм заходить лише по кількох мавпячих витівках у дверях;
— Як справи після танцю? — питаю я в мого друга Рікардо.
— Та незле, — каже він, заходячись підстрибувати.
— Якого танцю?
— У нас, у неділю.
— Як це ви танцювали без нас?
— Овва! Та це ж ваша провина — чому ви не приходите?
Барнолу оточують, і він уже зібрався розповідати, та я йду слідом за ним до салону ложі й забороняю йому говорити; усі в цьому «рожевому салончику».
— Дозвольте, я зніму з вас оце, ось тут, — каже Бібі, дивлячись на мій вінець.
— Ні, ні, це навмисне.
— Та це ж гілки трояндового куща, колючки, — навіщо?
— Це не гілки трояндового куща, це з емалі, і щоб тримати волосся.
— Та ні, зовсім ні, це справжні гілки.
Тоді всі обертаються до нас, і мій вінець стає предметом обговорення.
Він справив той ефект, якого я бажала.
Помалу Саетоне, Барнола й Фіулулу йдуть.
Я сідаю позаду тітки, а Пепіно сідає позаду мене; навпроти мене Ольга, поряд із нею Бібі.
Я знову прошу повернути мій портрет, як у неділю, і з тим самим успіхом. Із запалом і втіхою відзначаю, що й далі вдосконалююся і тримаюся щораз краще. З Бібі я була чемна, але ні на дюйм більше. Пепіно був моїм кавалером; у сутіні погано видно, його обличчя видавалося кращим, а великі чорні очі справляли вельми приємне враження, тож мені навіть було трохи приємно на нього дивитися.
Знову зайшла мова про мої роги.
— Та все це простісінько, — каже д'Одіффре, — панна вдягла оце, бо вже була троянда… і бракувало трояндового куща; гляньте-но, гляньте, як я мило висловлююсь.
— О, та це не вдалося.
— Цей актор, — каже він, — той самий, що грає в «Нельській вежі».
— «Нельської вежі» я не бачила, мені її заборонили, як і «Процес Воредьє», — шкода.
— А ви бачили «Процес Воредьє»? — серйозно спитав Джирофла, дивлячись мені просто в очі.
— Ні, добродію, — відповіла я, витримуючи його погляд прозорими й невинними очима, — мама не дозволила.
— А ти, Бібі, — кажу я, обертаючись до Джирофле, — ти бачила?
— Ні.
Бібі трохи невдоволений тим, як мало йому приділяють уваги, — він-бо звик загарбувати все. Він робить з Ольгою, що тільки може, треться головою об стіну — кумедне створіння! Йому неодмінно треба забитися в якийсь куток, або вчепитися за якесь дерево, або битися головою об якусь стіну. Далебі, він забавний.
— Як це, — каже він, — ви не хочете, щоб пан Барнола розповів нам, у яких костюмах ви були в неділю! Нам, близьким друзям!
— Я й не знала, що ви наші близькі друзі.
— Як це! Коли разом танцювали в саду того доброго пана Доманді, то вже близькі друзі, і то на все життя!
— От якби ви танцювали з нами минулої неділі, тоді б це було на все життя, — кажу я сміючись і не помічаючи в його словах ані найменшого натяку.
Марі, Марі, ти ангел! Ти поводишся, мов, мов цукерочка! Ах! ось воно, цукерочка, я кажу це щомиті — ще одне слівце Бібі. Він зіпсував мені манери.
О, заспокойтеся — лише вдома; на людях я та сама.
Пепіно лишається останнім; коли він іде, я повертаюся на перед ложі, мов та погань, що спливає на поверхню води. О! О! Доню моя! Опануйте себе, що за гидоти ви кажете! Фе!
Отож я повертаюся на перед ложі, дбаючи про те, щоб після розмови з Пепіно мати сяйливе обличчя.
На нас дивляться так, наче ми княгиня Суворова чи ще щось цікавіше.
Я казала, що я і зачарована, і збентежена: зачарована тому, що — ну, ви самі знаєте чому, — а збентежена тому, що тітка вважає, ніби мені слід було бути люб'язнішою. Цими словами вона змушує мене засумніватися в доброчесності моєї поведінки, якою я була така задоволена! Ні, я нікого не хочу слухати; хай інші будуть з ним цукерочкою, а я хочу бути такою, як вирішила.
Хай йому біс, нехай мені не каламутять мозок, нехай мені не заважають! Кожен робить, як хоче. Я чемна, я пристойна — хай від мене більше нічого не вимагають!
— Мені треба ухвалити одне рішення, велике рішення, — кажу я Пепіно.
— Ага! — втрутився Джирофла, — яке рішення, ну ж бо!
— Я роздумую, — кажу я, заждавши, поки Пепіно сам спитає, яке рішення, — я роздумую, чи дати цьому волоссю відрости, чи й далі його підрізати.
— Ви б добре зробили, якби поголили геть усе волосся, — каже Дивовижний.
— Дайте йому відрости, панно, — каже Пепіно.
— Ви так гадаєте? — мовлю я, не звертаючи уваги на Дивовижного.
Та оскільки всі почули його зауваження й повторювали його…
— Що? Що ви мені сказали? Я не почула.
— Я сказав, що вам слід було б поголити волосся, але за умови, що ви все віддасте мені.
Я нічого не відповіла й веду далі з Пепіно. Та й що я могла відповісти! Його слова можна приписати лише вкрай зухвалій нахабності або вкрай великому гніву. Нахаб не чують, коли не можна їх розчавити; а щодо гніву — щодо гніву, то я не маю претензії гадати, ніби він гнівається на мене.
Але припустімо — припустити можна що завгодно, — о ні, роздратованому чоловікові слід відповідати не більше, ніж нахабному.
Джирофле вечеряє в нас аж до першої години ночі, і ми наймилішим у світі чином говоримо такі милі речі, що, далебі, ті добродії, які, либонь, вечеряють водночас із нами, не сказали б більшого. Але віддаймо собі належне: ми говорили найбільш — як би сказати? — ну… з такою грацією й серпанком, що радше здогадувалися, ніж чули, а здогадавшись, заклякали від того, як це було сказано чи показано, бо часто ми навіть не кажемо: перезирнемося — і вже, і вибухаємо сміхом. Якби хтось міг почути, той хтось замилувався б нашими манерами, гідними найвишуканіших обідів, найвишуканіших вечер.

Примітки

«Аліс де Невер» — комічна опера Маріуса Булара на лібрето Жуля Превеля й Армана Ліора, прем'єра 1875 року.
buona compagnia (іт.) — «гарна компанія», увесь гурт; Марі вживає італійську задля легкої іронії.
«Нельська вежа» — скандальна мелодрама Александра Дюма-батька (1832) про перелюбні оргії королеви Маргарити Бургундської; уважалася надто непристойною для панянок.
«Процес Воредьє» — фривольна комедія Анрі Енкена й Альфреда Делакура (1875) про розлучення; теж уважалася надто ризикованою для молодих дівчат.
«Цукерочка» (фр. un sucre) — улюблене Одіффреве слівце на позначення чогось чудового чи бездоганного; Марі його перейняла й тепер раз у раз уживає сама.