Середа, 27 жовтня 1875

Шукаєш ген-десь далеко те, що маєш зовсім поруч. Доказ — Пепіно.
Через цього клятого Бібі я замастила фарбою гарненький білий пеньюар. Я піднялася на другий поверх, відчинила віконниці й сіла на підвіконня, де й просиділа, поки не побачила Бібі біля його вікна, а тоді пішла; не зовсім — я сіла в коридорі й з-за зачинених віконниць крізь невеличку шпарину підглядала за Дивовижним, який не раз показувався, але мене ніхто не бачив. Сіре небо я добре бачила, але такої осоружної зливи не сподівалася! А я ж бо…
Знаходжу своїх матінок у Ніни, і тітка каже, що двічі зустріла Джирофлу: раз у Дефоржа, а вдруге — цього разу вона його тільки бачила — у фоє Італійського театру, де він танцював на одній нозі перед Креші та Саетоне.
Похвальне заняття!
Я тільки те й роблю, що сиплю уривками з «Аліс де Невер»; там є передусім одне таке: «Гото́… аркебу́зи!» і одне «Так, тату!», яке відповідають вісім доньок Тіста на його «Гото… ар!»
І виходить так, що дідусь дуже сердиться, коли я це викрикую, від чого мені смішно, і всі сміються, а я повторюю це доти, що надвечір уже сама тітка відповідає: «Так, тату!»
Цілий день я провела, викрикуючи, сміючись, піддражнюючи дідуся, але не всерйоз — він і сам мало не сміється.
Мені дуже хотілося б, щоб увечері хтось прийшов. Дають «Жирофле-Жирофлу» — уперше ми її пропускаємо. Розкладаю карти: вони не такі блискучі, як учора, проте досить добрі, аби я лишалася зачесаною й майже готовою.
Про обличчя цього чоловіка кажуть стільки доброго, що я вважаю його гарним.
Учора, коли він серйозно глянув на мене, питаючи, чи бачила я «Воредьє», я замилувалася його чудовими очима — не отими італійськими, чорними, маслянистими, а очима живими, блискучими, чарівними.
Скажімо раз і назавжди, що він гарний; а додайте до його вроди ту славу, яку йому роблять, з тією, яку зробили чи собі здобув його батько, — і ви погодитеся, що він цікавий.
Якось я сказала: цей хлопець далеко піде. І мама цілий той день допитувалася, чому я так думаю, і куди ж він піде тощо.
Далеко піде — стежкою чесноти.
Я хвалилася своєю вчорашньою поведінкою, та хвалитися не було чим: якщо я мала байдужий вигляд, то лише тому, що й була байдужа. Бо щойно всі пішли, я розлютилася, що тітка їх не запросила, скажено зірвала рукавички, поодривавши всі ґудзики, і насилу вгамувалася. Невже не зрозуміло, що я нудьгую?
Просидіти вечір у родинному колі — та це для розуму те саме, що поливальниця для вогню! Про що говорять — про господарські злидні або, як про ласощі, про Джирофлу. Мистецтва, історія — про таке навіть і не згадують. Я відчуваю, що помалу тупію. Я нічого не роблю; хочу їхати до Рима, відновлю уроки.
Я нудьгую! Відчуваю, як мене помалу огортає павутиння, що вкриває тут усе. Але я опираюся! Я читаю.
Ніхто не прийде, уже вибило десяту. Карти мені це провістили. Ах, ці карти! Я позіхаю; піду читати й спати.

Примітки

Комічна військова команда з «Аліс де Невер»: розірвана навпіл «Готуй… аркебузи!» (фр. Présentez… arquebuses!), яку Марі переробила в безглуздий приспів.