Середа, 20 жовтня 1875

Бібі прокидається в тому самому настрої, що й учора, вона трохи сумна. Та за дві хвилини — усе навпаки. Вона йде до павільйону і з видимим задоволенням виявляє, що подарувала всім слово «Бібі».
Вона одержує лист від Бібі-Марі, яка зве її Бібі й усіх зве Бібі. Коли я чую, як інші щомиті кажуть «Бібі», я почуваюся гордою, наче сама привела Бібі на світ.
— А що це таке — Бібі? — спитала здивована мама.
— Та це слово, чи то ім'я тієї негідниці, що раз у раз губить свої панталони, — відповідає тітка.
Я ніколи цього не помічала. Валіцький зображає його на всі лади. Тітка каже, що він розповідає чарівно. І правда, з ним завжди смієшся.
Чого б я тільки не віддала, Боже мій, щоб мене цієї миті оточували! Він пішов, а я сама. Ох, який сказ! Я віддала б усі свої діаманти, аби ці останні два тижні бути в щільному оточенні й мати безліч залицяльників.
Це неможливо — людей ще замало. Я не в моді!
Ах, Боже мій, як би я цього хотіла! Хоч би на ці два тижні тут! Боже мій, я Тебе так благаю! Ох, сотвори диво. Це єдина помста, якої я прошу, якої благаю. Боже мій, Лагідний Господи, Пресвята Діво, почуйте мій голос!
Якби я була в моді, відступництво Бібі мене б не зачепило, але ж він був сам-один, він пішов, і в мене нікого немає. Якби я була в моді, він і зовсім не пішов би.
Боже мій, зроби мене модною. Боже мій, я відчуваю всю безглуздість цієї молитви й однаково її повторюю. Боже мій, зроби мене модною.
Так, але яке диво на це здатне? Через Бібі всі ці бридкі ніццянці ходили за мною слідом. Нема Бібі — нема нікого!
У мене нова пристрасть. Баккара. Мене неприродно тягне до Парижа. Через мої туалети, які видаються мені невдалими. Зрештою, скажу про це згодом. Сипав град, лив дощ, а нарешті можна вийти. Мене тягали по всіляких крамницях, що нудило Бібі. Потім Бібі йде пішки з тіткою, Бібі в темній короткій сукні й сірому фетровому капелюсі, Бібі трохи бліда.
— Червонійте заздалегідь, — каже їй тітка, — бо ось ваш красень, що губить свої панталони.
Відстані не вистачило, щоб стримати рум'янець, і Бібі почервоніла тієї миті, коли Бібі підходить до тітки.
Бібі починає з того, що на виправдання каже, ніби він тут лише три дні.
Він іде з цими паніями набережною, і знову всі очі наче пожирають цей гурт.
Та що з ними тут таке? І що тут такого надзвичайного?
Судячи з того, як Бібі підходив, він мав стати поряд із Бібі, але тітка вправним маневром відтісняє його праворуч і стає між двома Бібі. Бібі не говорить із Бібі, і Бібі цим прикро вражена.
Коли Бібі пішов, тітка вдала, що сердиться. Назвала його тим, хто щомиті губить свої панталони, сказала, що в нього подряпаний ніс, назвала його шахраєм, лиходієм, сказала, що він навмисне нас перестрів, що вона добре бачить усю його гру, що Бібі — огидний негідник, мерзенна істота, ошуканець, ниций позер, і що він усе це робить навмисне.
А Бібі повертається весела й пожвавлена.
— До вечора, пані, — сказав Бібі, відходячи.
Сьогодні ввечері вперше дають «Алісу де Невер», опера-буф Ерве, і нашу ложу замовлено давно. Авансцена першого ярусу праворуч — ложа Джої.
Я вбираюся старанніше, ніж звичайно. Зачіска «Марія-Антуанетта», тільки без пудри. Усе волосся прибране вгору, навіть гривка спереду, я лишаю по кілька дрібних пасом з кожного боку. Моє гарне, таке біле відкрите чоло надає мені королівського вигляду. А ззаду я лишаю спадати два довгі й широкі локони, хвилясті й закручені лише на кінці.
Сукня з тафти кольору голубиного воло́ і білий фіш. Одне слово, Марія-Антуанетта достеменна. Я почуваюся добре й дивлюся на ницу юрбу з висоти своєї величі.
Тієї ж миті, коли я виходжу наперед ложі, Бібі заходить у партер. Сапоженикови — у ложі бельетажу.
Eclairage a giorno. На мене багато дивляться, і дивляться прихильно.
Враження, справлене на Бібі, було приязне, я це відчуваю. І спершу він не міг утриматися, щоб не дивитися на мене, як інші, але далі дуже уважно втупився в сцену, від чого скривився так, що зробився вельми бридкий.
Приходить Біховець, приходить Барнола, приходить Коко, приходить Валіцький, приходить Фіулулу. Але Бібі була така заклопотана Бібі, що ледве могла відповідати на те, що їй казали. Бібі здавалося, що вона схожа на дю Баррі, — то було, мабуть, лише таке собі відчуття.
Бібі на кожному антракті відходила в глибину ложі, щоб у разі візиту не мусити щомиті повертати голову. Але настає останній акт, і цього разу Бібі сідає в крісло ліворуч, чудово освітлена сусіднім світильником, — Бібі сяяла.
Бібі та Енотеас — у ложі дружини префекта. Ви тільки гляньте на Бібі, що вдає поважного чоловіка й заходить лише до префекта!
Тієї миті, коли піднімають завісу, ці двоє красенів підводяться й за хвилину вже в нас. Я приймаю їх з досконалою невимушеністю.
Мама щойно поїхала. Тітка лишилася з нами.
На набережній я з ним говорила, а він не слухав; цього вечора я з ним зовсім не говорю — і тоді він говорить зі мною.
Він має дивний вигляд;
— Яка дивна п'єса! — кажу я. — Я нічого не зрозуміла.
— За кілька днів я вам її перекажу, — каже Саетоне, — прийду до вас і перекажу.
— Ох, авжеж, ви прийдете, коли мене вже тут не буде, підступнику!
— Як, це напевно, отже, ви їдете?
— Боже мій, так, добродію.
— Та ні, — каже Бібі, наче його шпигнули шпилькою, — панна не поїде.
Я не зволю відповідати. Саетоне йде. Бібі лишається ще на кілька хвилин, я ввічлива, майже люб'язна, але холодна. Він тупцяє на місці й питає, чи я й досі малюю.
— Так, і досі.
— І чотири кутки вже скінчено?
— Так, усі заповнені.
— А можна їх побачити?
— Це добре сховане, нагорі, аж нагорі.
Ще кілька слів — і Бібі йде, потиснувши мені руку. Та ні вранці, ні ввечері я не відчуваю жодного поштовху. Це дедалі більше схиляє мене до думки, що той поштовх ішов від нього, бо якби йому й судилось колись виникнути в мене, то саме тепер.
Ерве влаштували овацію, але й освистали теж. П'єса далеко не піде.
На виході ми зустрічаємо Сапоженикових.
— Ти була розкішна! — каже мені Марі.
Бібі на виході немає.
Повернувшись, я кидаюся до мами. Треба ж розповісти новини.
Говоримо про Бібі й про мене.
— Свої маневри він почав після порозуміння на сільському балу, — каже тітка.
— Та які порозуміння? — вигукує мама. — Я весь час про це питаю.
— Дурниця, — кажу я, — з тих, що він каже всім.
— Але ж урешті, він сказав вам, що кохає вас?
— Та приблизно.
— Ну то треба було відповісти йому серйозно, треба було сказати: добродію, ви й самі не знаєте, чи кохаєте мене, ви ж мене так мало знаєте.
— Ну авжеж, чудово, а він мені відповів би: ваша правда, панно, я вас зовсім не кохаю.
Ви ж не знаєте цього змія, цього чудовиська, і легко про нього говорите, а це грифон, це міфічна тварина, наполовину казна-що, наполовину людина! Мені прикро надавати йому такої ваги, я волію обходити мовчанкою людей, що мітять на щось більше, — щоб їх покарати.
То невже ви не розумієте, що я не повинна пропустити жодного його руху, жодного його маневру, як каже тітка.
Бувають хвилини, коли мені здається, що йому до мене байдужісінько, а бувають інші, коли мені здається, що він робить усе навмисне, що він маневрує.
Це сам диявол, бачте, і цей хлопець добряче попсував мені кров!
Найшла коса на камінь, — філософськи каже моя матінка.
— Отож-бо, це й цікаво.
І ми все базікаємо й базікаємо, і тітка переказує без надмірних прикрас усі головні події, що сталися за маминої відсутності, і кінчає тим, що красень — це жах, який тільки те й робить, що губить свої панталони.
— А скінчиться тим, що ти за нього вийдеш, — каже мама.
— Ні, але колись ми матимемо одне з одним якусь справу.
Чуєш, Надю? — каже мама.
Потім ми спускаємось вечеряти, і там я виголошую кілька промов, кажу, що думаю про цю велику справу.
[Навскоси: Моя люба, якщо мені не зраджує пам'ять, це ж ви, щоб його привабити, перші завели холодність і зневагу, а тепер ще й нарікаєте! Те, що цей юнак відступився, побачивши вашу неприязну міну, — несправедливо ставити йому за провину.]
— І знаєте, це лише початок із Джоєю, я певна, що ще не раз бачитиму її перед собою. Ох, але втретє я зчиню скандал, надаю їй ляпасів. Це жахливо, чи не так? Але що вдієш? Гадаєте, приємно мати її завжди перед очима!
Я роздратована. Та й він теж — отупіла, розпусна істота — надає перевагу самиці, повії, перед порядною жінкою. Це дратує, треба погодитись.
Отакі премудрощі ми виливаємо до другої години, а о другій я йду спати, а перед тим розкладаю собі карти. І карти, ці любі карти, що все мені провістили, навіть з'єднання Бібі з Піраткою, — а я була подумала, що це про Дінине весілля. Так от, ці благословенні карти кажуть мені, що я переможу. Я розкладаю їх на Бібі, і: Бібі засмучений, Бібі думає про мене, дама чирвова — вона — у нього під ногами, він стривожений, від'їзд бубнової дами — мене — завдає йому великого смутку, він лютує.
Розкладаю карти на Піратку — і слухайте: велика прикрість, спричинена білявою дівчиною й темним королем, грошовий клопіт, тривога через з'єднання білявої дівчини й темного короля.
Що більше вони мені це говорили, то більше я божеволіла з радості, а на моє обличчя цікаво було глянути. Щодо мене карти кажуть, що мені поведеться і що я знайду спокій у трефовому королі.
Не забуваймо про лист, який провістила мені де Дайянс і який уперто випадає, і який прийде до мене від трефового короля, і неймовірно мене зацікавить, і схвилює, і потішить, і буде, одне слово, любовним листом. Це кажуть карти, не я. Я-Бібі така щаслива з цих віщувань, що годі й уявити мою радість.
Я лягаю спати, тричі задоволена й нетерпляча до завтрашнього дня.

Примітки

«Аліса де Невер» (Alice de Nevers) — опера-буф Ерве (Флорімон Ронже, 1825–1892), одного із засновників французької оперети поряд з Оффенбахом; прем'єра в Парижі 22 квітня 1875 була невдала.
Eclairage a giorno — італ.-франц. «освітлення, як удень»; повна, яскрава ілюмінація театру.
«Фіулулу» — пустотливе прізвисько Ґалули (Фелікса Ґалули).
Дю Баррі — мадам дю Баррі, славетна фаворитка Людовика XV; чергове порівняння з красунею XVIII ст.
«Енотеас» — Saetone навпаки, потаємне Марине прізвисько для Саетоне.
«Найшла коса на камінь» (la faux a rencontré la pierre) — російське/українське прислів'я: знайшов рівного собі суперника. Мати говорить це російською (у Марі — курсивом, бо перекладено з російської).
«Чуєш, Надю?» (Tu entends, Nadia?) — мати звертається до тітки російською; Надя — зменшене від Надія.