Понеділок, 18 жовтня 1875

— Марі, — каже Діна, входячи до мами, — вікна твого володаря й пана відчинені.
Як вам подобається «володар і пан»? Мені це звучить приємно. Слабкі люди почувалися б приниженими, а я — ні. Навпаки, мені хотілося б добровільно створити собі володаря й пана. У цьому я наче чоловік: мені було б до вподоби на мить скласти свою силу й гордість і добровільно зробитися рабинею.
Усе, що робиш вільно, велике для тебе самого.
Тітка переказує мамі «Фру-Фру» з коментарями й натяками і кінчає тим, що, вийшовши заміж, я не повинна вертатися до Ніцци, бо я «це… (дуже виразне російське слівце) ніколи не одружиться, і вийде роман».
Навпаки, вийшовши заміж, я помчу до Ніцци. По-перше, бо я обожнюю Ніццу, я провела тут п'ять років, я тут виросла. А по-друге — ще й сама не знаю чому.
Наші разом із Ніною й Коко їдуть грати до Монако.
Мої Грації приходять до нас (біла сукня, мій капелюх, гарно), і ми вчотирьох вельми пристойно прогулюємось.
Спиняємось перед Ніниним домом, щоб узяти вбрання.
— Ось, — кажу я, — Бібі, зараз я почервонію.
Я побачила, як він іде, ще здалеку. Вітаючись, я почервоніла. Він трохи блідий.
— Утік із клітки, — вигукнула Марі, — з кільцем на лапці!
— Так, утік із зеленого сідала.
— Ой, він тут відколи й Піратка, — кажу я, — тільки досі був інкогніто, під ім'ям Rossignol che vola.
І такі-от слівця перехрещуються з дивовижною швидкістю. Треба сказати, що «зелене сідало», яке я запустила вчора, тепер так само в моді, як і «грецький ковпак».
— Він виходить із фіакра, — каже Марі, що сидить навпроти, — іде пішки.
— До нас чи туди?
— До нас.
— Зачекаймо ще хвильку, я хочу побачити, як він пройде.
І він проходить разом із префектом.
Раніше він підійшов би до мене. Подумки я пригадую все від самого початку, кожне слово, кожен жест, і це лише доводить, як усе змінилося, і годі повірити, як мене це болить.
Ми зустрічаємо його ще двічі: оскільки ми були в кареті, то зробили два кола, поки він ішов угору набережною.
Потім ми виходимо на терасу, Джоя проїжджає, спиняється перед своїм домом, питає вже не знаю про що, чекає мить, і тут ніццянець переходить вулицю, висаджує її з карети, і вони входять разом. Префект вертається сам. Дивитися більше не було на що, я зайшла в дім, мовчки роздягалася в маминій кімнаті, поки Ольга пробувала кинути кілька зауваг, на які мені бракувало духу відповідати.
Річ у тім, що я в дивному стані. Та приходить Барнола, ми приймаємо його вбрані препогано, у фланелевих жакетках, але регочемо, як навіжені, наче його тут і нема.
І подумати тільки, що він узяв мою фотографію.
Барнола милий, завжди врівноважений, завжди той самий. Він питає в мене новин про Саетоне й компанію. Що я могла сказати? Хіба я бачу кого, окрім Ґалули?
Ох, дивні ж бо це звірі. Навіщо вони знайомилися? Мама й тітка повертаються о десятій, і ми сидимо ще до одинадцятої в їдальні.
Говоримо про мій голос.
[На полях: Я звала Джирофле просто Джиро, бо так робив актор Тіст в опереті, і дуже кумедно.]
Повернувшись і замкнувшись у себе, я стаю перед дзеркалом, довго дивлюся на себе, а потім тихо, не ворухнувшись, починаю плакати.
«Та ти ж його любиш!» — скажуть. «Та я й сама не знаю!» — відповім. Я люблю про нього говорити, я всміхаюся, коли мені про нього мовлять, він мене страшенно цікавить, Джоя доводить мене до сказу. Якби він мене кохав, я кохала б його. «Ну от, ти його любиш», — скажуть знову.
— Ні, — скажу я цього разу, — голова сильніша за серце, та й узагалі, гадаю, серце в мене в голові. Ніколи я не покохаю перша. Тут варто зауважити, що хто плює вгору, той плює на себе. Те, що я хотіла зробити, зробили мені.
Обдурена, висміяна, занапащена, погублена!
Найдужче мене ранить спогад про те, що було раніше. Різниця така разюча, така для мене образлива, що щоразу мені наче штопор устромляють у серце.
Бути такою нещасною й не могти сказати собі: я його кохаю! Це жахливо.
Це мене змушують повзати рачки — морально.
Барнола бачив позавчора в театрі Робенсон, це справило на мене велике враження, але він не певен, не знає, чи то була Вілліс, чи Робенсон.
Як можна було бути таким зухвалим! Як він посмів повестися зі мною, як з усіма іншими! Як подібну зухвалість можна було вчинити щодо мене! Він залицявся до мене, ціле місто говорило, кричало про це — а тепер!
Ох, яке фальшиве, яке мерзенне становище!
А я дурна, а я нерозумна й божевільна! Я ж ходила з ним гуляти за будинком! І при першій же нагоді не поставила його на місце! Ох, яка ж я була малодушна!
Найбридкіше те, що я весь час розуміла його гру. Так, але я сподівалася іншого.
Я йому сподобалась, він навіть був трохи в мене закоханий, а тепер, коли цього вже нема, я плачу від люті.
Він повернувся до Джої, фе! яка ницість. Кокотка, продажна. Повія. І він її любить. Певне, що любить, бо інакше не просиджував би все життя на зеленому сідалі.
Чи справді так ницо й ганебно кохати того, хто тебе не кохає, як мені здається? Ні, це не ганебно, та й що вдієш, коли таке трапляється? Коли не кохаєш, легко вдавати найвеличнішу гордість і дивитись як на щось ниці й негідне на те, що видається цілком природним, коли кохаєш.
Ну ж бо, зізнайся, що ти кохаєш малого селюка, гарного ніццянця, цього такого простацького чоловіка, зізнайся!
Я дуже хотіла б змогти в чомусь зізнатися. Сто разів я майже зізнаюсь, і щоразу, коли вже от-от, усе моє єство так повстає й волає проти цього негідного зізнання, що все в мені перевертається, і я вже й сама нічого не тямлю.
Ах, нарешті я знайшла, як пояснити те, що зі мною коїться.
Куди простіше було б розповісти все, що діється, а тоді сказати: я кохаю цього чоловіка. Усе одразу зробилося б зрозумілим.
Це було б простіше, але менш правдиво.
Слухайте, ось так буде ясно: лише моя гордість заважає мені зізнатися. Бо я страшенно захоплена цим чоловіком і водночас — і саме через це — така люта, що аж моторошно. Він довів мене до сліз! Та, кого довели до сліз, зрозуміє, яку безмірну злість лишають по собі сховані сльози, сльози від образи!
Ні, не лише через це я плакала — взагалі мені тут усе не вдається! Усе мене покидає! О Ніццо, Ніццо!
Ніколи Бог нічого мені не дав.
Невже ні слізьми, ні молитвами я ніколи нічого від Нього не дістану?
Мабуть, я таки страшенно негідна грішниця!
Скільки я благала Його за герцога, скільки плакала. Тільки писала я тоді менше, тож у щоденнику нічого й не видно. Ох, та я ж так Його благала, так благала!
І нічого.
Тут я теж молилася мало й тихо, не насмілювалась через таку дрібницю, та ще й через таку легковажну й навіть погану річ.
Ну от, а все одно те саме.
Ох, мабуть, я страшна дівчина, коли все мене покидає, усе обертається на лихе, усе виходить погано. Від найбільшого до найдрібнішого, від нашого тутешнього життя до самих суконь — усе зіпсуте, зіпсоване, забруднене. Жодного дня, жодної хвилини добра, щастя!
Усе, чого торкаюся, обертається на дим, усе, на що дивлюся, відвертається, усе, усе, усе!
Ні, треба їхати, тут мені все не вдається. Чи то земля для мене проклята, чи я сама проклята!
Я поїду, але не втішуся.
Я, що гадала, наче все має мені вдаватися, бачу, що все мені не вдається! Ось чого я ніколи не втішу.
Як усе повторюється на цьому світі. Три роки тому я виходила на терасу Аква-Віви й дивилася праворуч, і була зима, і туман спадав на набережну, і я бачила, як герцог Гамільтон входить до Джої. А тепер усе достоту те саме, тільки там я наказувала собі кохати, а тут забороняю собі кохати.
Там я божеволіла за чоловіком, а тут чоловік мені до вподоби й цікавий, бо він мене роздратував.
Одне слово, чому й як — байдуже до причин. Цього я не кохаю.
Ох, але ж я така ображена.
Ну ж бо, сказала я собі, підведися, я не хочу через це плакати, треба лише мить сили — і я підіймуся над цією ницістю. Випростатись, підвести голову, усміхнутися спершу зневажливо, потім байдуже — і по всьому; змочити линви, як під час підняття обеліска Сикста V, — і я на своєму п'єдесталі! Та цієї миті в мене немає сили, я воліла лишитись у кріслі й шепотіти: тут мені все не вдається, проклята Ніцца, товариство мене не хоче, ніщо мене тут не тримає, треба їхати. Усе мені не вдається, усе шкірить на мене зуби, усе глузує, усе відвертається.
Через кокотку! Боже милосердний!
Зізнайтеся, ви! — мавпо, чи людино, чи псе, що це читатимете, — зізнайтеся, що мені є чого гніватись. Але засмучена я більше, ніж розгнівана.
[Навскоси: Скільки дурниць шістнадцятирічної!]
Найжахливіше те, що всі наче змовилися більше не приходити до нас!
Ясно одне: я почуваюся, як побитий пес.
Ох, поїхати б, поїхати б звідси!

Примітки

«Фру-Фру» — п'єса Мельяка й Галеві (1869) про легковажну жінку, яка кидає чоловіка й дитину заради коханця, що закінчується трагічно. Тітка переказує її «з натяками».
«Мої Грації» — Марине прізвисько для подруг (за трьома Граціями міфології).
Rossignol che vola — італ./ніцц. «соловей, що летить»; Марине прізвисько для Одіффре (див. запис від 15 жовтня).
Натяк на знамените підняття ватиканського обеліска (1586) за папи Сикста V: коли линви мало не луснули від тертя, моряк гукнув змочити їх — і це врятувало справу. У Марі — образ рятівного рішення в останню мить.