Неділя, 17 жовтня 1875

[Два рядки закреслено]
Мені він навіть наснився, той клятий Бібі!
Мені ще наснилося, що в Креші не лишилося ложі на прем'єрний вечір і що він радив мені попросити її в Саетоне або в Одіффре.
Я пропоную Валіцькому свій найбільший діамант, щоб він познайомив мене з Лофтусом. Мені потрібен бодай хто-небудь. А той скоро приїде, і я не встигну. О жалюгідне створіння!
Кажуть, що жінки тепер вільні! Груба помилка! Вільні! ми! — коли за найменшу дрібницю на нас кричать.
Ну ось! лиходій приїхав! Ці кляті вікна відчинені. О грецький ковпаче!
Я йду на музику з тіткою, сукня темна; сірий фетровий капелюх, упоряджений мною, отже, мій капелюх. Так убрана, я сяю вишуканістю.
О-го! три ряди екіпажів коло міського саду. Біховець із нами, Коко з родиною — в ландо поруч, «Сіть Аллаха» при повному параді підходить, та лише на мить, аби сповістити нас, що він у препоганому гуморі.
Джоя, вбрана по сезону, проїжджає кілька разів. Під очима в неї мішечки, а її широкі й великі, але пласкі щоки набілені.
Ця дочка повітря й сонця докучає мені. Якби щось її поглинуло, я не була б невдоволена.
Під кінець мене знов хилить на сон, і я повертаюся роздратована, кричу на цілий дім:
— Хочу Бібі! Дайте мені Бібі! Хоч якого Бібі! Зрештою, я вже два дні тільки це й торочу.
Ах, та я ж була в англійській церкві з Діною — знов-таки заради Бібі, але Бібі там не було. Боже мій! Дай мені Бібі! Я не прошу, щоб він мене кохав, нехай навіть і не залицяється, о ні, я не насмілюся просити так багато, — лише щоб його бачили, як він іде пішки поруч із нами, бодай двічі, ось і все, чого благаю.
О Бібі! Бібі! Так я покликала Ґодара — і він прийшов. Боже мій, дай мені Бібі! Та запізно, на жаль! «безумець, засмажений Амелі» вже тут. Ох, якби це було за три дні до його приїзду; хай би він прийшов, хай би вийшов на набережну й побачив мене там із Бібі! Боже мій, я віддам за це свій найбільший діамант!
Але ж він вийде на набережну й побачить мене саму, в очікуванні! Як багато жінка через це втрачає!
Біховець і Сапоженикови обідають у нас. Якийсь мерзенний зрадник хотів посварити Сіму з Марі! не доберу, який у цьому може бути інтерес. Він написав їй анонімні листи, де каже, що вона його вже не любить, і ці листи підписані: Жорж.
Підозрюють якогось Рено, що тепер тут, а раніше був у Женеві.
Марі хотіла написати йому: «Нещасний! усе викрито», — але великий поет був поруч, і великий поет зімпровізував ось що:
Лиходію, бандите, шахраю,
Жалюгідний ніццянцю, негіднику;
Дурню, зелена ти мавпо,
Ми все викрили до краю!
Заткнемо тобі назад у горлянку Те, що ти підписав як Жорж.
Друкованими літерами, і кожна з нас писала по черзі по одній літері, тож почерк вийшов чарівний.
А мера Ніцци теж звати Рено; якщо це дістанеться йому — буде кумедно.
Хочу, кажу я раптом, зробити, як Шарлотта де Монморансі та Генріх IV, — і беру дві свічки, виношу їх на балкон (ми в павільйоні) і стаю поміж цими двома вогнями. Ольга йде за мною, потім Марі й Діна. І ми кричимо, і сміємось. Приводу не було, тож ми вигадуємо сцени з усілякими персонажами й сміємось із них, мов із чогось справжнього! За якийсь час у вікні Бібі з'явилася тінь, потім засвітилось іще одне вікно. Тоді на нашому балконі зчинилося таке хвилювання, що й переказати неможливо.
Діна й Марі повернулися до кімнати й потішили серце Ніни, станцювавши їй несамовитий канкан, а ми з моєю тінню лишаємось на балконі. Вони, певне, подумали, що в нас бал, бо Ніна й Коко, захоплені прикладом, теж пустилися в танець із двома дівчатами. Я зачинила віконницю, але тіні, мабуть, було видно, та й ми вдвох на балконі з тими свічками — це було неприродно, надто ж тому, що ми якийсь час підстрибували, наче заведені ляльки.
Я ще ніколи не описувала топографічного розташування наших володінь, тож ось:
Наша вілла має близько сорока метрів фасаду на набережній і вісімдесят п'ять метрів углиб, від набережної до вулиці де Франс, що тягнеться паралельно набережній; за цим планом усе зрозуміти легше, ніж інакше. Літера A позначає балкон; із того балкона видно й вікна Джирофли, і вікна Бібі.
[Плани на с. 98–99]
Він, певне, задоволений, той Бібі: яку серенаду йому влаштували сьогодні ввечері!
— Усе це, — каже тітка, коли Сапоженикови й Біховець пішли, — не заради Лофтуса, усе це заради того іншого, вона сама так сказала.
— Та що ж! коли він їй до вподоби! — відрубала мама.
— Я знаю, і скінчиться тим, що вона за нього вийде.
— Ніколи! — урвала я.
— Напевне, — провадила тітка, — ви ж не знаєте, що він робить, як він з нею поводиться.
І кожен розходиться по своїх кімнатах, усміхаючись по-своєму.

Примітки

«Грецький ковпак» — хатній капелюх (феска) Одіффре, видний з вулиці, коли він сидить біля вікна; Марі його висміює.
Сатиричний віршик дівчата написали Рено, ймовірному автору анонімок. Риму й розмір не вдалося відтворити точно — збережено образливий тон і кінцевий каламбур (gorge / Georges — «горлянка» / «Жорж»).
Шарлотта де Монморансі (1594–1650) — кохана Генріха IV, яка нібито являлась осяяна біля вікна, щоб король милувався нею знизу. Марі розігрує цю сцену зі свічками на балконі.