Понеділок, 11 жовтня 1875

Я така нещасна, усе це мене виснажує, якщо така гарячка триватиме й далі, я зляжу! А вони ще дивуються моїй блідості!
Але це правда, вони не розуміють, що можна страждати від того, від чого страждаю я!
Я розплющую очі й бачу сірі шпалери на стінах, простягаю руку — і вона натрапляє на перкалеві штори, вернувшись, я кидаюся на сидіння — а сидіння це дерев'яний стілець, увечері я хочу прилягти на канапу — і груба тканина, набита кінським волосом, муляє мені обличчя!
Я хочу глянути у вікно — а вікно маленьке (ми на другому поверсі) і заґратоване сіткою від комарів!
Усе це разом зведе мене з розуму, якщо я ще досі не збожеволіла.
Боже мій, Боже мій, збережи мені здоров'я, збережи мені моє лице, дай мені терпіння або ж приспіш події!
Як вона й сповістила у своїй депеші, пані моя мати приїздить сьогодні. Ми всі, разом із Сапогениковими, їдемо зустрічати її на вокзал. Велике тріумфування з усіх боків; цілий день проводимо в нас, кричимо, бігаємо, у маминій кімнаті три Грації на підлозі, Коко (Юрков) поважний, Діна тріумфує, Марі сяє — їй принесли листа від її любого Чіми. Джирофле ходить за мною, мов тінь, бо лиш я говорю мовою, яку вона любить.
Дідусь, гадаю, задоволений, утім, хто його знає. Цей бідолашний чоловік ніколи не був надто ніжний, а з віком став байдужий, дратівливий і недоумкуватий. Хай Бог простить мені ці слова.
Ніна приходить на обід, вона вже десять днів у сварці зі своїм любим другом.
Які ж ми добрі в нас удома, що терпимо такий скандал і навіть заохочуємо його, як ось сьогодні ввечері.
Юркова силоміць і прилюдно змусили помиритися, а я, розпалена цим прикладом, забулася аж так, що вигукнула: «На коліна, Коко!!»
Немає нічого цікавішого, ніж слухати, як Марі розповідає про сварки Ніни з Коко. Так ми їх між собою й називаємо. Та й сама ця пані не раз мені розповідала. Тож я вже нічому не дивуюся й майже думаю, що це цілком природно і що інакше воно й бути не може.
Немає також нічого незвичайнішого за пана Сапогеникова в цій справі. Він при потребі мирить їх і дивиться на них, як на своїх дітей — кажуть, із любові до неї. Я цього не розумію.
Коли ми лишаємося самі, ми вводимо маму в курс усього — Джирофли, претензій Сапогеникових тощо, тощо.
Ця розмова подобається мені незмірно більше за інші [Один рядок викреслено], під час яких я нудьгувала, не маючи змоги ні говорити про злободенне, ні читати своїх віршів.
До того ж я приберегла для себе свої шедеври, хоч мене про них і просили, а надто Ніна голосно вимагала: «Вальс!» Які пишні назви. «Вальс», «Віщування Кассандри» та «Жалібна пісня про вкрай нещасного Джирофлу».
Ми розповідаємо все: холодність із Саетоне, наші подорожі — одне слово, усе.
Я писала дуже погано, по-дурному й негарно.
Я говорила здебільшого про цю зиму.
Я хочу виходити у світ!
Велика, вічна фраза.