Неділя, 10 жовтня 1875

Перший день дощу, перший день осені.
Я не свіжа, легкий головний біль, втомлені очі. О, як же я тривожуся! Аби тільки це не затягнулося.
Мої сукні в Лафер'єр геть зіпсуті! Я пропала: немає суконь — немає й мене. Якщо за тиждень вона не надішле мені нічого пристойного, я звертаюся до Ворта, той принаймні обслуговує мене запопадливо.
Ця шахрайка, ця кравчиня для кокоток одягає Джою, а мені шле бозна-що!
Моєю клієнтурою не варто гребувати.
Я була в церкві з тіткою та Марі, тепер друга година, доповіли про мого приятеля Барнолу, я біжу вдягатися. Я бліда; після години з Рікардо (я вимовляю його ім'я на французький лад, бо дідусь, ревнуючи до Коліньйон, вимовляв його так) — після години з Рікардо ми гуляємо під цілком ніццьким дощем, а потім заходимо до Ніни, де лишаємося до пів на сьому.
Говоримо про сварку з її Коко й сміємося з того, як говорили б із Марі про Чіму. Вона справді дуже своєрідна.
Що ж до мене, то я змучена й у розпачі.
Я більше не їду до Рима! Я виявила, що немає на цьому світі нічого гарного, привабливого, милого, величного, чудового, чарівного, окрім мого міста Парижа!
«Ось де хотіла б я жити, Любити, любити й померти.»
Ніколи не вмирати, усе, тільки не вмирати, який же жах це — вмирати!
Мама не приїздить, нова затримка. Доведеться озброїтися всіма своїми слізьми й удати шалений розпач, щоб умовити їх вирушити.
Хто не знає їх так, як я, той ніколи не уявить собі їхньої вдачі, дратівливої, убивчої, нестерпної! Зволікання, смикання, бездіяльність, інертність — від самої лише думки про це вся моя кров скипає, серце калатає вдвічі швидше, і я стаю несамовита й божевільна!
Як подумаю, що ми лишимося в Ніцці, у цьому маленькому домі без меблів, без прислуги!
Що ми нікого не побачимо, що я перебуду ще одну зиму сама з моїми сукнями, що єдиною розвагою буде мені бридка опера, де я буду сама, сама, сама. Як подумаю, що мені шістнадцять із половиною! Як подумаю, що я самотніша, ніж була б сиротою. Нікого, хто подумав би про моє майбутнє, про моє життя, нікого, хто подбав би про нього, нікого, хто допоміг би мені! Нікого, нікого, нікого! Довкола мене дурні створіння, які мене люблять, які зачиняють вікна, аби вберегти мене від протягів, які подають мені манто на випадок, якщо мені буде холодно, які пильнують, щоб я лягала рано, які роблять жахливі гримаси, чуючи, як я кашляю чи чхаю!
О Боже мій! Жодна істота на цьому світі не може зрозуміти мого становища! зовсім сама скрізь, сама в усьому, сама завжди, від найдрібніших речей до найважливіших. Від вибору сукні до…
Але ж я, здається, скаржуся! На що? на те, що я незалежна й цілком вільна! Та ні, я ні те, ні те.
Я вільна замовити сукню, у дрібних обставинах я господиня, але у великих скільки ж мені доводиться кипіти, стогнати, плакати, кричати. І не для того, щоб боротися з їхньою волею — її в них немає! — а з їхнім безглуздим заціпенінням. Уявіть собі розважливу людину, змушену говорити з безумцем чи з ослом: вона виснажується, силкуючись розворушити їх, вибивається із сил у благаннях, плаче, кричить, а безумець зводить на неї свої порожні очі, дивиться й переводить погляд на інший предмет так само, як щойно дивився на неї! А осел стриже вухами й втуплює в неї свої дурні очі; ні той, ні той її не зрозуміли. То хай вона розіб'є собі череп об камінь!
Боже мій, любий Господи! Невже Ти не змилуєшся наді мною! Невже не знімеш цього прокляття, що тяжіє наді мною? Що я маю зробити, щоб припинити цей небесний гнів? Ах, якби ж я знала, що! Ось єдиний, справжній інтерес, могутній і серйозний. Якби хто бачив мою зневажливу усмішку, коли я сиділа за туалетом, сховавши голову в руках, і сказала собі: подумають, що я думаю про Одіффре. Якби хто бачив мою усмішку, той зрозумів би, як я про нього думаю! Я стомлена, стомлена, стомлена чекати.
Тієї миті, коли я щойно це написала, заходить тітка й старанно засуває мої штори.
— Знаєте, — кажу я, — що треба їхати з Ніцци?
— Їдьмо.
— Коли?
— Коли захочете.
— Я кажу вам це вже два роки, не кажіть потім, що вас застали зненацька.
— Скажіть коли?
— Ви завжди так кажете, а коли настає час, ви знаходите тисячу перешкод. Я давно вас попередила, що цієї зими ми поїдемо звідси, що я виходитиму у світ.
На ці слова пані моя тітка звела на мене очі, мов той безумець, поворушила вухами, мов той осел, узяла однією рукою свою коробку цигарок, другою — хустинку й спокійно вийшла. Я побігла за нею, засунула засув на дверях, звела руки до неба й кинулася на підлогу, гризучи запони ліжка, у нападі такої шаленої люті, що зуби мені цокотіли, наче в гарячці.
Потім ця лють перемінилася на нестерпний розпач, я почала плакати й тихо стогнати, як ото буває, коли болять зуби, — у мене ніколи, дяка Богу, не боліли, але в Діни боліли, і я пам'ятаю її жалюгідний вигляд.
Фредерік прийшов мене втішати, поклав мені лапу на плече, а коли ця ласка мене не зворушила, наблизив голову до мого обличчя, зазирнув мені в очі й нарешті розлігся на повен зріст, аби погратися, і тоді я, не в змозі більше витримати, лягла поруч із ним і прихилила голову до його грудей, шепочучи: тільки собаки, тільки собаки!
Але раптом я підвелася й кинулася в крісло навпроти великого дзеркала, звівши руки, а тоді впустивши їх собі на коліна. Коли я розплющила очі, то побачила себе в цьому кріслі: моє біле обличчя поміж рук, мої оголені й округлі руки, і вся моя ледь вбрана постать у цій сповненій розпачу позі, — і я видалася собі дуже гарною; це споглядання, що тривало кілька хвилин, повернуло мені трохи спокою й дозволяє мені писати цієї миті.
А тепер перечитаймо з початку, щоб побачити, чи добре я висловилася. Так, коли хочете, але ніколи людському перу не наблизитися до дійсності! Творити можна, а копіювати — ніколи.
Ах, Боже мій! Візьми мене під Свою святу опіку, не покидай мене цього разу! Я ж так молилася Тобі за часів герцога. Я щойно хотіла піти поговорити з тіткою, але навіщо? Навіщо благати людей, що можуть люди! Лише Бог може, але Бог мене не чує! Праведний Боже, Пресвята Діво, Ісусе! Я не гідна бути почутою, але благаю Тебе навколішки, так Тебе прошу! Хіба молитва не заслуга, хоч би якою малою вона була, хіба ж найнегідніші не домагаються свого силою молитви!
Вірити й звертатися до свого Бога — хіба це ніщо! Боже мій, Боже мій, Боже мій. О, навіть якби я писала до самого ранку, я не сказала б нічого, крім цих слів: Боже мій, змилуйся наді мною!

Примітки

Рядки з пісні чи поезії романтичної доби; точне джерело не встановлено.