Вівторок, 12 жовтня 1875

Наші англійці з № 55 — люди, гідні уваги. Це лорд Огастес Лофтус, колишній посол у Берліні, та його родина.
Гадаю, я більше не ходитиму снідати до павільйону. Цей бідолашний дідусь став такий дратівливий! Замість звикати, я відвикаю. Він такий нудний! Він не каже нічого неприємного, але він нестерпний — чи то старість, чи то недоумство? Знаю тільки, що він діє мені на нерви безмежно. Мама зі мною згодна, але вона терплячіша.
Їй, гадаю, краще, ми йдемо до Ніни, а звідти пішки — вона, я та мої Грації.
Дуже свіжо, і я в темно-синьому, я вища за свою матір!
Мені здається, що це вона донька, і я гуляю під руку з нею, уся горда.
Аж ось і Саетоне; угледівши маму, він кидається до неї й заговорює. Я з того почервоніла. Ми порозумілися. Він каже все те саме: що я тричі відвернула голову, що він був у розпачі, що я його образила.
Я заперечую, він покликається на свідчення Одіффре Еміля.
— Що ж, Одіффре Еміль не скаже правди, якщо так каже. А втім, скажіть, чи приходили ви до моєї тітки, коли я поїхала?
— Так! і мені сказали, що вона в Монако.
— Ви не приходили!
— Слово честі!
— Ви, Андріо Саетоне, ви приходили?!
— Присягаюся вам.
Усе це напівсміючись, напівсерйозно. Зрештою, по всьому.
Я дбаю про те, щоб піти першою, аби не він першим нас покинув.
Прибуває екіпаж із чудовиськом Жоржем, і я мушу терпіти його поруч себе!
Сьогодні ввечері «Жирофле-Жирофла». Ліва авансцена. Ми всі тут. Мама, тітка, Діна, Джирофле, Марі і я. Я тримаюся в глибині.
Фіулулу приходить першим.
Коли у п'єсі казали: «Жирофлу викрали пірати!»
— Так, — каже Ґалула, — пірати викрали Джирофлу.
— Справді! а які ж вони, ці пірати?
— Дуже гарненькі, інакше Джирофла оборонявся б.
— Не маю сумніву.
— Атож, його сестри дуже милі, і це вони — пірати.
— То вони тут, його сестри?
— Ні, але перед поверненням до монастиря вони мали два дні вільних, і він поїхав їх трохи розважити.
О Ґалуло, квіте невинності! Невже ти гадаєш, що я вірю твоїм дурницям.
Він іде і за мить вертається «послом»: пан Саетоне просить дозволу відрекомендуватися й перепрошує, що не у вечірньому вбранні. Дозвіл надано одностайно. Андріо, прекрасний Андріо, заходить. Він знову завів мову про якусь таємницю з Джирофле, та зустрічає його, підібгавши губи, і всім своїм виглядом доводить йому, що він домігся свого, і заохочує його далі вести свої викрутаси.
Потім у нас Рікардо, Біховець двічі й Шевальє.
— Боже мій! — вигукнула мама, коли цей останній увійшов, — це ж Мержевський!
Я сяю від того, що в ложі п'ять пар штанів. Марі з Енотеасом бесідують у кутку про Чіму.
— Як! — кажу я, — пан Саетоне втаємничений!
— Ах, панно, коли тебе зведено до цієї ролі, то це найбільше лихо для добродія.
— А також, навіщо ж ви завжди робитеся повірником інших!
Це його явно потішило, але я більше нічого не сказала, бо так матиму вигляд, ніби не хочу казати всього, що знаю, і він відчує, що я його розгадала, і матиме про мене кращу думку.
— Чи й досі кохають Джирофлу? — спитав він.
— Ах, добродію, до нестями.
Фіулулу й Шевальє садовлять нас в екіпаж.
— Пане Ґалуло, візьміть мій шлейф, а ви, пане Шевальє, поможіть мені піднятися, отак, добродію.
І наші два екіпажі везуть нас геть.
Цілий вечір я тримала свою ногу на нозі Марі, яка вивіряла свою розмову за моїми різними натисками. Разів із десять вона була ось-ось готова сказати щось незвóротне [sic]. Які ж язики, Боже мій! Які діти природи!

Примітки

Лорд Огастес Лофтус (1817–1904) — видатний британський дипломат; був послом у Пруссії (1865–68), а 1875 р. служив послом у Росії. Згодом губернатор Нового Південного Уельсу (1879–85).
Гра слів: репліка з оперети «Жирофле-Жирофла» — викрадення героїні Жирофли піратами — Ґалула переносить на Одіффре («Джирофлу»), якого «викрали» жінки (Джоя); звідси й близьке звучання двох імен.
«Незвóротне» — у тексті inrattrapables [sic], винайдене Марі слово на позначення слів, яких уже не повернеш назад. [sic] зберігає її неологізм.