Середа, 29 вересня 1875

Чи не наснилося мені все це?
Ні, я ж учора писала, це правда.
Я вродливіша, молодша, удвічі молодша. Я переважаю її верхньою частиною — я не кажу про душевне, такого порівняння й годі робити, а саме тілесно. І цей нікчемний хлопчисько!
Ось чому він мав такий збентежений вигляд останні три-чотири дні, ось чому він прийшов лише раз, тоді як раніше його напевне можна було бачити через день. Ось чому він зблід. Біховець учора сказав:
— Слухайте, що ви зробили з бідолашним Одіффре, у нього таке витягнуте, таке жалюгідне обличчя!
От бачте, вона почула ці безглузді чутки, що про мене пустили, того вечора, забачивши мене, вона мене мало не з'їла очима, а тепер вона його в мене відбирає. Ах, погань! То вона завжди буде в мене на дорозі — і вві сні, і наяву! Їй досить було слова, і вона його повернула. То її люблять! То бруд і мерзота таки звабливі!
Доводиться вірити. Та я й зовсім не знаю, як це сталося.
Та хіба мені яке до того діло! Це є, ось що я знаю, ось головне. Я ще не зовсім розгнівана, подив усе ще триває. Раніше я на неї дивилася, бігала за нею, а тепер уже не можу, ще й бачити її доведеться.
Моєю суперницею бути годі, це дурниці, ми ж такі різні! Передусім ідеться про те, щоб поставити мене на п'єдестал.
А цей бідолашний батько, самотній, сумний, замкнений у себе, нещасний. Мені й досі кортить його побачити. Мені його шкода: він мав молоду дружину, дітей, статок, а тепер — самотній, жалюгідний і зганьблений. Бідолашний чоловік!
Облишмо батька там, де він є, бо ми тут безсилі, і зійдімо на свій п'єдестал.
Я вдягаюся й виходжу, ще немає й десятої, вікна розчинені, коні чекають, піду подивлюся, чи відновить він свою дюко-локомоцію.
Я ходила без капелюшка, як завжди, зі своїми собаками, які надають мені цілком мальовничого вигляду.
Зберегти [?] чи ні, відмовити [?] [Викреслено: Джоя]
Я спокійно йшла й читала, коли відчула Джоя. Кажу «відчула», бо очей я не підвела; вона дуже швидко прямувала набережною. За три хвилини вона повернулася, сама зачинивши за собою хвіртку.
А я подалася до Ніни, яка приведе мені Марі о першій.
О першій вона приходить, і ми вдягаємося: я старим дідом, як того дня, а вона моєю дружиною.
Ми йдемо до Данилова й Біховця, які нас одразу впізнають і дуже сміються, звідти — до фотографа Бінмюллера, який нас не впізнає й відмовляється нас знімати, бо в нього все шкереберть. Та раптом я знімаю бороду, Бінмюллер і його дружина зчиняють крик і таки нас знімають. Звідти ми йдемо прогулятися, бачимо д'Одіффре у «Вікторії» й вітаємо всіх, кого зустрічаємо.
Розвага не нова, та цікава.
Потім Марі вертається додому, я повертаю собі первісну подобу й виходжу з тіткою. Джоя, уся в білому, як і я, і без капелюшка, стоїть біля своїх дверей; пройшовши трохи далі, ми бачимо палкого володаря замку, який пішки прямує до свого екіпажа, що чекає на нього в кінці набережної. Він сідає в нього, ми зустрічаємося, вітаємося, я обертаюся, він теж, і ми обмінюємося усмішкою.
Ось що стерло мою дурну вчорашню холодність.
Я бачу всю цю гру наскрізь: кидають коней і йдуть собі пішки! Чудово!
Але вона! Зважитися вдягатися, як я! І так убрана й нафарбована вона дуже вродлива.
Ні, ви тільки уявіть собі мене? Ні, ви мене не уявляєте!
О, як же я шаленію!
О, гарненька розв'язка! Його більше не видно, я вертаюся, нашвидку обідаю й піднімаюся до себе. Я гризу нігті, мені хочеться задушити своїх собак і підпалити замок!
І заради кого! Заради кокотки; заради тридцятип'ятирічної Джоя! Він береться до цього геть на романний штиб.
Побачення біля хвіртки, екіпаж відсилають кудись подалі! О лють!
Віддати перевагу цій жінці переді мною! Та хто знає, на що я здатна, доведена до такого сказу! Вийти за нь... Ні, я написала півслова й відчуваю, що не здатна на таку безглуздість.
Уперше в мене відбирають чоловіка! Боже милий, яка ж я люта!
А він вітається, і всміхається, і має сяючий вигляд! Змій!! Жах!
Він мене покинув, і всі його прибічники теж розбіглися, їх більше не видно.
Ах, яка ж я нещасна.
О, як би я звеліла його відлупцювати, як би я надавала йому ляпасів своєю білою рукою, як би я надавала стусанів йому й їй, ні, їй нічого, я дам їй грошей, щоб вона забралася геть!
Боже мій, Боже мій! Я таки мала рацію зачекати, щоб дізнатися, що думаю; інакше я й не могла: учора я не думала нічого, я була здивована, очманіла, а сьогодні я ображена, люта — не просто люта, бо часто кажуть «люта», коли всього лише роздосадувана, а по-справжньому люта, люта до нестями, до сказу!
І засмучена. Усього мені тут бракує. Я хочу поїхати: за три тижні, щонайбільше за місяць, набережна мене більше не побачить, мої маленькі ноги більше не топтатимуть її жалюгідної пилюки, її сонце більше не палитиме моєї такої білої шкіри!
Я їду! Куди? До Рима.
Що я там знайду? Бог його знає.
Надто багато всіляких прикрощів зазнала я в Ніцці, щоб тут лишатися... і все ж я її люблю... на саму думку про те, щоб її покинути, я плачу! Я обожнюю Ніццу!
І зразу ж лихі язики скажуть: вона каже — я обожнюю Ніццу, а думає — я обожнюю Джирофлу. Ні, я його не обожнюю, я його не люблю, я в нього лиш трішки закохана. Але його в мене відбирають і... і хто! Боже милий!! Хто!
Моя прекрасна Джоя, моя обожнювана, та, до якої «я почуваюся прихильною», з якою «щось мені каже, що в мене будуть справи».
Ось що я писала в Парижі, у цьому ж щоденнику.
Чорт забирай! Ось бачите, які в мене справи з нею. Якби це хоч була серйозна справа, якби я хоч гнівалася через такого чоловіка, як Гамільтон, воно б того варте було, і я б не шкодувала, що отак собі псую кров!
Я хотіла піти в театр. Навіщо? Якщо я йому не потрібна, то нащо йому мене бачити. А я можу обійтися без його ніжської пики. Та й до того ж він, напевно, буде в неї, у грецькому ковпаку!
Це нагадує мені вчорашнє, і я негайно велю вкинути до поштової скриньки оці слова, написані друкованими літерами: Нещасний! У халаті й грецькому ковпаку Ти струхлявієш!!!
Мене дратують!
Прийшов Біховець, мені треба зійти вниз, бо інакше тітка подумає казна-що.
Він лишається до одинадцятої [Півтора рядка викреслено], ми говоримо про шлюб, і я кажу, що вийду за кардинала. Любімов сказав (це мама пише): Пані, я ні п'яниця, ні марнотратник, у мене незалежний статок. Моя дочка не може бути перешкодою, її статок окремий. Я маю впливових покровителів, можу служити при посольстві. Я давно кохаю панну Діну і був би найщасливішим з людей, і таке інше.
Якби хтось так заговорив про мене, я б кинулася йому на шию — а вже потім відмовила б.

Примітки

«Дюко-локомоція» (duco-locomotion) — вигадане Марі слово, у якому, імовірно, поєднано «duc» (герцог / тип екіпажа) і «локомоція»; грайливий вислів на позначення його прогулянок в екіпажі.