Четвер, 30 вересня 1875

Я лягла об одинадцятій, але заснула, мабуть, лише о третій. Я вколола собі четвертий палець на лівій руці, і він болів мені страшенно, я не могла заснути, плакала, гупала ногами, хотіла розбудити цілий дім. Ніколи я так не страждала!
Бажаю Джирофлі, щоб усі його пальці боліли так, як мій четвертий.
Вона спровадила, тобто її добродій поїхав, а вона бере собі цього. Спритна жінка.
Вона знову вдягається, як колись: поки гостював той добродій, що приїхав з нею, вона вдавала добропорядну матір родини — прості, темні сукні, негарна зачіска, жодного фарбування, — і я вже раділа її потворінню.
Та марно, на жаль! Марно: вона щойно повернулася до своїх туалетів і свого фарбування, і ось вона знову вродлива.
А надто висока й велична — на півголови вища за мене!
О, тепер усьому кінець, остаточний кінець, більше немає Джирофли, Джирофла помер.
О, карти, карти! Як же вони правду кажуть. Найзапекліший невіра й той повірив би.
А проте мене це бавить майже стільки ж, скільки й досадить. Це щось нове.
Він сяє і цілком щасливий.
Це ж учора був грецький ковпак! Який же він, певно, бридкий у грецькому ковпаку!
Я хотіла б щомиті бути то у Вежі, то в неї, аби знати, коли він ходить до неї. Перші дні він тримає це в таємниці, та невдовзі він знов чванитиметься з нею всюди, як колись. Повернення — добра прикмета: у нього, певно, є гроші.
Ось чому він не поїхав.
А мій портрет! Мені треба його відібрати. Так, але як, його ж більше не побачиш, хіба що двічі на день — як він іде до неї й від неї, мов герцог. Ах, потвора!
Я хочу свій портрет, він мені потрібен!
Я не хочу, щоб він був у нього. Навіщо ця впертість, щоб його викрасти, навіщо? Напевно, заради якоїсь капості, щоб його показувати!
Мій портрет! Мій портрет!
Ах, негідний бевзь. Він має переможний вигляд, він радіє, мов дитина.
Чи він її любить? Ні, він не може її любити.
А втім, знаєте, я навіть волію це, ніж щось інше. Він кинув мене бодай заради Джоя, заради іншої жінки, — це надає справі певної ваги, тоді як якби він просто одвернувся, я подумала б, що це знову та пісня про Ніццу, мій найбільший біль. Це особиста образа, це чистіше, я волію вже це.
Палець болить! Я хотіла вийти, спекотно. Годі писати! Я, напевно, побачу сьогодні по обіді речі, що змусять мене дряпати пером аж до ночі. Думку мою знають і досаду мою розуміють.
Та що ж робити, як не писати? Я не здатна нічим зайнятися. Ця справа поглинула мене цілковито.
Якби тут хтось був, я б до нестями зайнялася цим кимось, але нікого немає, нема як помститися! Нема як розважитися. О Ніццо, місто невдячне й дурне!
Я просто-таки приречена думати про те саме! Я трохи бліда, втомлена, цей клятий палець не дав мені спати! Ще й роздосадувана, а це не додає мені вроди.
А та жінка прикрашає себе як тільки можна: туалети, зачіски, макіяж — усе їй до послуг.
Без туалету вона прим'ята й посередня, а в туалеті — пишна.
Вона вища за мене!
І вона зважується дивитися на мене, коли я проходжу повз!
І вона зважується вдягатися в біле!
А проте мене це бавить, мене зваблює помірятися з цим створінням!
Знаєте, яке одне з принижень для зневажених? Це нижчий зріст. Мені здається, що якби я була така ж висока, як вона, я була б задоволена.
Хоч яким безглуздим це зауваження може видатися, воно надзвичайно слушне — поспостерігайте, і ви побачите.
Коли низенька на зріст особа вас ображає чи в чомусь переважає — а для мене це одне й те саме, — ви ховаєтеся у свою високість, почуваєтеся вищими, сама не знаю чому. Але коли це особа вища за вас, тоді ви розчавлені, здаєтеся самі собі жалюгідними, почуваєтеся маленькими. Не знаю, чи всі такі, але я така — це я знаю.
А подумати тільки, що до виходу ще чекати чотири години! Чотири смертельні години, бо я не можу нічим зайнятися, я надто заклопотана думками. Пишу не до ладу, ліва рука мені заважає.
Я чого завгодно сподівалася, тільки не цього.
Повернутися до Джоя!
Ось остання річ, яку б я могла уявити!
Я щойно написала до Лафер'єр, мені потрібні сукні.
Ця ліва рука заважає мені писати.
Наразі я цілком поглинута сукнями; гадаю, туалет — це не половина жінки, це три чверті жінки. Доглядаймо ж свої три чверті.
Я бачу живий приклад: Джоя без туалету стара й стерпна, у туалеті — молода й вродлива. Хай йому грець, я від природи краща за неї, тож не дозволяймо пропасти тому, що дав Бог, а звеличуймо це всіма способами.
Ні, ви тільки погляньте на це зухвальство — вдягатися в біле, як я!
Я щойно написала до Феррі: ця жінка добре взута, але яка ж різниця в нозі. У мене маленька ніжка, а в неї нога лише пропорційна її зросту.
У мене багато суконь, а проте мій гардероб неповний!
Я спускаюся до своєї лабораторії і — о жах! Усі мої колби, усі мої балони, усі мої солі, усі мої кристали, усі мої кислоти, усі мої пробірки відкупорені й звалені в брудний ящик у щонайбільшому безладі!
Я впадаю в лють, сідаю на підлогу й починаю добивати те, що було розбите наполовину, а до того, що ціле, я не торкаюся — я ніколи не втрачаю голови.
Ах, ви гадали, що Марі поїхала, отже, вона померла! Можна все трощити, все розкидати! — кричала я, не перестаючи бити. Тітка спершу мовчала, а потім:
— Та воно й природно, що від вас одвертаються! Що на вас і дивитися не хочуть! Хіба ж це дівчина, це чудовисько, це жах!
Посеред свого гніву я не могла стримати усмішки на це «на вас». Бо ця справа — вся назовні, її немає в моїй глибині, а цієї миті я маю щастя торкатися своєї глибини, тож я цілком спокійна й дивлюся на все це так, ніби воно стосується когось іншого, не мене.
[Викреслено: Скористаймося] Ось диво! Джирофла, Джоя — усе це мені байдуже. Назовні я серджуся, але глибина моя спокійна. Я суджу як стороння, гнів Марі Башкірцевої мене анітрохи не зачіпає. Усе це сталося на поверхні, і я присягаюся перед Богом, що в мене самій немає нічого, що я не люблю Джирофлу.....
Я не розумію, що кажу!
Та й ви теж? Адже ж так?
Розгляньмо це в одному слові. Серце моє вільне, ціле й неушкоджене, гордість зачеплено — це правда. Ба навіть... ну ось я знову гублюся. Ось у чому річ: цієї миті я в глибині, я в собі самій, і знаходжу там лише одне — найпихатішу Амбіцію. Усе решта на поверхні. Зрада ніццянця бавить мене понад усяку міру,
Це навіть надає мені певного переможного вигляду, це мене бавить. Я, маленька Марі, ще вчора дитина, — проти Джоя, куртизанки на початку її занепаду! Це мене підносить! Я в захваті.
І, бачачи мене, він наче тріумфально каже: Ага, любонько, ось бачиш! — а я дивлюся на нього й наче кажу йому тим самим тоном: Атож, бачу, ти добрий хлопчина, і мене це бавить.
Якщо він не дурень, а він не дурень, то мусив прочитати це в моїй усмішці. Отже, все змінилося, я в захваті, ба радше розпалена до бою, мов скаковий кінь. Я причепурюся й розчавлю його своєю пишною байдужістю, своїм підбадьорливим і поблажливим поглядом.
Навіть цієї втіхи немає! Його не видно, як я й передбачала. Єдиний, вірний, нікчемний Фіулулу — біля дверцят мого екіпажа.
Розкішна негідниця прогулюється зі своїми двома меншими дітьми, вона в рожевому.
Кілька днів тому, теж на музиці, я була в рожевому, а Джоя проходила зі своїм добродієм і різко обернулася, розглядаючи мене.
Ось, — каже Фіулулу наче сам до себе, — ось Джоя вивчає рожеву сукню.
Ми зустрічаємо її кілька разів, і одного разу вона всміхнулася, дивлячись на мене. Вона забувається, вона божевільна. Тітка каже: Падло.
Якби я говорила такі негарні слова, я сказала б те саме. Мене все це бавить аж до шостої вечора, але о шостій мене огортає нудьга. У мене були кавалери, був один надто, а тепер у мене нічого. Це принизливо. Інших тут немає, у цій собачій країні. Забудьмо, що на якусь мить було інакше: досі я жила сама, нікого не бачачи, без жодної знайомої душі, і житиму так і далі; було б надприродно, якби моє тутешнє життя змінилося.
На мить я повірила, що Бог змилувався наді мною, але він мене не чує! Напевно, я велика грішниця. Усього мені тут бракує, усе кривиться на мене. Від першого дня й донині — а проте я обожнюю Ніццу!
Бачте, завжди любиш те, що не любить. Sic factae sumus!
Скрізь я гостя, а в Ніцці я вдома. А прислів'я каже: хоч як добре в гостях, а вдома ще краще.
Ніцца, невдячна Ніцца.
Праву авансцену на партерному ярусі зайнято, ми маємо ліву, ложу Дюранів, і опиняємося, отже, навпроти нашої зимової ложі, колишньої ложі Джоя. У ній — її двоє дітей і стара. Я з тіткою і моїми Граціями, рука в мене на газовій пов'язці.
На честь повернення Дюплессі, дуже улюбленого актора, дають «Жирофле-Жирофла», нашу родинну п'єсу, як каже Фіулулу. Вірний Фіулулу, який приходить нас провідати.
Усі актори в ударі, Тіст вибовкує всі свої дурниці в нашій ложі, Марі Петі, ця мила маленька жіночка, яку я бачу вже чотири роки і яка майже щоразу всміхається, Марі Петі, кажу, зовсім поруч, і я нишком кидаю їй з-за віяла: «Ви сьогодні дуже гарненька».
— Для цього треба бути схожою на вас, — відповідає вона мені з-за свого з премилою усмішкою.
Слова «Джирофле» й «Джирофла», що повторюються щомиті, бавлять нас усіх, tutti quanti, у ложі.
Рікардо приходить і лишається на дві дії. Чарівний цей Рікардо.
Але ближче до справи. Джоя, що ховалася в салоні, показується, і з цієї миті ми знаємо, що д'Одіффре в її ложі, у глибині того маленького салону, з якого ми так часто дивилися на нього цієї весни з моїми Граціями, з-за дверей.
Це просто-напросто паскудство. Сидіти в одній ложі з цією жінкою, і її діти, її діти — від кого?
Вона сидить там зі своїм спокійним і милим виглядом за спинами своїх дітей і час від часу говорить у глибину салону.
Він, напевно, усе їй розповів, бо вона сміялася й оберталася до дверей щоразу, коли казали «Джирофла».
А мій портрет! Він, напевно, у неї, він заради неї його й украв. Негідник!
Раніше це можна було вибачити, можна було сказати, що він дитина, що для нього це вперше. Але тепер, коли він уже не дитина і коли це для нього зовсім не вперше, бо він мав її три роки, — як пояснити, як вибачити цю паскудну поведінку? Показуватися, ба радше давати себе вгадати з цією жінкою, і з її дітьми, з усією родиною! Тьху!
[Навскоси: Я страшенно набридлива з цими вічними виглядуваннями думкою, цими припущеннями. Хіба можливо так чіплятися? Це ж нестерпно]
В одному з антрактів він спускається до партеру з таким ницим виглядом, що аж огидно.
Звісно, до нас він не підходить, він боїться цього створіння, та й до того ж, певно, не має охоти підходити. Усе це й нудить, і бавить мене водночас.
Ми висаджуємо моїх Грацій біля номера сьомого, і поки ми стоїмо, ландо Джоя обганяє нас, і я впізнаю солом'яний капелюх ніццянця.
Це паскудно.
— Ну ж бо, — каже мені тітка, коли ми вже вдома, — годі вже вам цих ревнощів, ідіть спати.
— О, пані, як же ви помиляєтеся, якщо вважаєте мене ревнивою. Звісно, мені неприємно мати цю пику весь час перед очима, усюди. Ха-ха! Але я не ревную, ми ж такі різні! Ви щойно казали, ніби він робить це навмисне, щоб дужче мене втягнути, — мене це не втягує, але мене бавить мірятися з цією жінкою. Ви ж розумієте, що вона зовсім інакша, ніж я.
— Так, але він вам подобається, і Джирофла свого досяг — ви закохані.
— Ні, я не закохана, він мені не подобається. Звісно, я волію бавити час з ним, ніж із Ґалюлою.
— Ніж із Саетоне.
— Селюк!
— Ніж із Біховцем.
— Старий!
— Ніж із Пепіно...
— Паскуда!
— Ніж із Марковим.
— Тюхтій!
— Ніж із Верманом.
— Бевзь!
— Ніж із Ґодаром.
— Дитина!
— Ось бачите, що ви віддаєте перевагу йому над усіма.
— Та ви ж і називаєте мені самих бридких людей! Чому ви не припускаєте, що жінка любить гарне обличчя так само, як чоловік. Запевняю вас, це одне й те саме: як чоловік воліє гарних жінок, так жінка воліє гарних чоловіків. Що до мене, то я люблю гарні обличчя й піддаюся впливові краси.
— Дайте мені іншого, і я віддам перевагу тому іншому! Але тут нікого немає, скажіть, ким можна тут зайнятися? Єдина істота, яку можна назвати юнаком, — це Одіффре!
— Так, але цьому кінець, ви його більше не побачите.
— Наразі так, але послухайте одну річ: я собі вбила в голову, що матиму цього чоловіка, і я його матиму... Не перебивайте мене! Я вперта: коли якась думка раз заходить мені в голову, вона звідти більше не виходить.
Ось, я бачу цей стіл, я хочу його взяти; ви б його взяли, розбили й спалили, розвіяли б попіл, узяти його було б уже годі, чи не так? Так-от, ні: я однаково матиму свою думку, яку зберігатиму до самої смерті. Це сильніше за мене. Уже майже рік я плекаю задум здобути Одіффре.
— Ви ніколи його не здобудете. Він надто розважливий.
— Знаю, я здобуду його не зараз, а коли вийду заміж.
— Він теж буде одружений.
— Що ж, я здобуду його одруженим! Яке мені діло, адже я не хочу його за чоловіка. Я хочу його, я матиму його, байдуже коли і як.
Ось саме зараз, — кажу я раптом, — він у грецькому ковпаку! Завтра до нього дійде моя записка.
— Він завтра від'їжджає о шостій ранку.
— О, яка ж ви наївна! Він проводить ніч у Джоя і від'їжджає о шостій ранку. Дурниці!
— Ідіть спати й облиште ваші ревнощі.
— Знову! Та за кого ж ви мене маєте! Я, я ревную до Джоя! Та годі, тітонько, ви ж самі в це не вірите!
[Викреслено: І я вертаюся до себе. Не ревнива з кохання, а з чогось іншого. Бути пере.[sic] І покинутою заради Джоя.]
— А я вірю: він вам подобається, і він усе це робить навмисне.
— Навмисне? Ні, він робить це ненавмисне. Він про мене не думає. Це хлопець, що сіє чи гадає, ніби сіє кохання всюди. «Позаймаймося зо два тижні цією дівчиною, закрутімо їй голову, — сказав він собі, — а потім перейдімо до інших». Ось що він думає. І це чоловік, дуже щасливий від того, що вважає себе таким могутнім.
Зрештою! На добраніч.
І я вертаюся до себе ревнива — не з кохання, а з гордості.
Чи це можливо, думала я, розпускаючи свої золоті кучері, що падали на плечі й спину прегарними буклями, чи можливо, щоб цій жінці віддали перевагу переді мною! Не кажучи вже про молодість, чи можливо, щоб воліли це зношене тіло, цю зів'ялу й нафарбовану шкіру, замість мого божественного тіла й такої пружної, такої білої шкіри! Ці нічого не варті сірі очі замість моїх теж сірих, але живих, але натхненних! Цей зів'ялий, прим'ятий рот замість мого свіжого, маленького й рожевого. Ці кістляві руки замість моїх білих і маленьких рук, її велику ногу замість моєї ніжки, її обвислі груди — бо груди в неї обвисають, корсет ховає, але я це бачу.
Ні, це неможливо, тож їй і не віддають переваги як жінці — їй віддають перевагу як кокотці.
Хотіла б я яким-небудь дивом могти померти й відродитися: я зробилася б повією, як Джоя, на один рік, щоб розчавити й знищити всіх інших, а тоді померла б і знову стала тим, чим була раніше.
І я лягаю спати й невдовзі засинаю, але стривожена й роздосадувана.
Якби в мене було багато кавалерів, мені було б байдуже; якусь мить ми були оточені увагою, а ось ми знову самі! Це смертельно засмучує!

Примітки

Російське прислів'я «печеня супові не завада» (le rôti n'empêche pas le potage) означає, що одна річ не заважає іншій, бо вони з різних царин. Марі, що думала двома мовами, наводить його, аби сказати: Джоя не може стати на заваді її власній сутності.
Падло — в оригіналі французькою Charogne, але це передача російського вульгаризму (падаль), яким тітка лає Джоя; украй грубе слово.
Sic factae sumus — латиною: «Такими нас створено» (жіночий рід множини); жартівливо-класичне змирення.
tutti quanti — італійською: «усіх нас, геть усіх»; невимушений перехід на іншу мову.