Вівторок, 28 вересня 1875

Я дивлюся на вулицю Франс, а ще вище, ген там, на пагорбі, бачу, як розчиняються віконниці і якесь біле створіння постає у вікні. Це мій чоловік!
Без жодної манірності я даю кілька пояснень Леоні, що працює коло вікна, і йду собі геть.
Цей дурний хлопець не раз казав, що в нього завжди напоготові бінокль на вікні. Підозріло причинена віконниця, а потім поява білої постаті у вікні — усе це аж ніяк не мало б мене заспокоювати. Тож я відходжу від вікна, хай і собі на досаду.
Цього разу, гадаю, усьому остаточно кінець. Недарма ж ми зустрічаємо цього чоловіка: ми купували рукавички, а купивши, ідемо на набережну, і:
— Ось Джоя, — каже тітка, — з Джирофлою.
Замість одвернутися я дивлюся, бо не могла повірити в таке, я ледве вірила власним очам!
Джирофла, тобто д'Одіффре, вийшов з екіпажа і бесідує з цією жінкою!
Вона така ж висока, як він. І який жалюгідний вигляд він мав поряд із нею.
Із цієї миті ми, три Грації, віддаємося найбільш перебільшеному стражданню, я імпровізую вірші, ми все це виспівуємо в екіпажі, але нікого довкола немає, ми сміємося, мов блаженні, і від щирого серця; я трохи схвильована, але не так, як гадала б, та й годі ще судити: тільки завтра я знатиму, що думаю. Напевно, я буду невдоволена, бо забагато сміюся.
Ми виходимо й ідемо, а на лаві наш винуватець сидить між Саетоне й кимось іще. Я дивлюся на нього, він робить порух, наче хоче підвестися, я роблю якийсь рух головою, тільки то було не привітання, і так ми йдемо аж до міського саду, біля якого підбираємо Біховця і знову проходимо повз ту огидну істоту, і цього разу я й зовсім не глянула.
Треба було поводитися як завжди... так, але він не був як завжди, та й узагалі ніщо цього вечора не як завжди!
Тітка остовпіла, Джирофле засмучена, а я здивована і, і, і вже сама не знаю що. Завтра побачимо.
Я повертаюся з піснею, по обіді мої Грації приходять до вітальні, яку освітлюють, ми розчиняємо всі вікна. Ми граємо, співаємо, галасуємо.
Вичерпавши всі болісні й роздираючі слова, ми вкладаємося на канапу — я й Олга, а Марі, якій до всього цього зовсім байдуже, іде собі. Ми вкладаємося: голови на протилежних краях меблі, а ноги витягнуті й розминаються одна з одною. І час від часу то вона, то я кидаємо якусь шпильку про подію дня.
То я завжди матиму перед очима цю самицю! Добре, що я визнала її потворною ще раніше, бо інакше сказали б, що це з ревнощів.
Ні, річ не в цьому. То в чому ж? Не знаю, мені є багато чого сказати, ну ж бо! Писатиму, як думатиму, поступово. Спершу поговорімо про моє подвійне існування.
Дійсність і мрія, мрія наяву, майже така ж справжня, як сама дійсність. Я часто складаю історію, що триває цілими тижнями, і ось — позавчора Джирофла прострелив собі голову через мене, а я заприсяглася вийти за нього, якщо він одужає, і йому вже ліпше, ось де я там; а тут — тут я дійшла до Джоя.
— Ах, — каже Олга, показуючи мені на оббивку канапи, — їхня канапа така ж, правда?
— Та що ти кажеш, навіжена! Їхня канапа.
— Атож, ти ж знаєш ту велику канапу у вітальні.
— Так. Ах, якби можна було їм завадити! Знаєш, любонько, ви ж бовдури, що розповіли про англійок: тепер з'являться підозри; а якби ви нічого не сказали, я б убралася старим дідом і миттю подалася б до неї, щоб сказати йому, Джирофлі, що замок палає!
— А й справді! Ох, так, яка шкода!
— Та ще б пак! Він тепер у грецькому ковпаку й халаті, — провадила я сміючись, — пам'ятаєш, як у «Процесі Ворадьє», той адвокат у Сезаріни. Боже мій, як же чудово було б їм завадити!
Послухай, правда ж, чоловіки — бовдури, дурні. Чоловіки — це найпрезирніше, що є на світі. Вони ходять до цих жінок і знають, що все це куплене, продане! Вони знають, що їх дурять, що їх не люблять, вони наражаються на найбезглуздіше становище, як у «Ворадьє». Ні, я не розумію, як, побачивши таку п'єсу, можна не соромитися грати ролі такі ниці, такі мерзенні!
— Отак, любонько, замість покохати гарну, чесну дівчину, що любить, і взяти її за дружину, мати її лише для себе одного...
— Дівчат, як ми, наприклад, еге ж? — кажу я сміючись, — е, любонько, не завжди ж маєш дружину для себе одного, а Джирофла...
— Гадаєш, його дуритимуть?
— Авжеж!
— Хотіла б я знати, чи він одружиться.
— Ох, ні, він струхлявіє на набережній!..
— Ой-ой-ой, він струхлявіє.
— Атож!
І це дієслово так нам подобається й так нас смішить, що я сповзаю на підлогу, а Олга, закинувши голову, вже й кричати не може.
— Ми йому це напишемо, — кажу я, вилазячи знову на канапу.
— Так, так, простий аркуш із цими словами: Ти струхлявієш!
— Отож, ні, ми напишемо: Нещасний! Ти струхлявієш!
— І це слово має властивість щоразу нас розривати від сміху.
— Ні, — підхопила я, — ми скажемо щось інше.
— Гаразд.
І знову роздуми про дволикість чоловіків; я виголошую промову, викладаючи свою філософію.
Бо я й справді не розумію цю другу половину людського роду.
Ах, як же прикро не вміти записати того, що думаєш!!!!!!!! Та ось, мені й чекати до завтра не треба, і я почуваюся страшенно роздосадуваною, ображеною, враженою, засмученою, розлюченою!
— Ах, любонько, — зітхнула Джирофле, — грецький ковпак і халат, і п'є свій чай під ліжком! [страшенно кумедна сцена з «Процесу Ворадьє»].
— Так.
— Я б не знати що віддала, аби з ним сталося те саме, що в п'єсі!
— А я й поготів!
Я хотіла сказати, що віддала б свій найкращий діамант, але це означало б виявити надмірний запал.
— А я й поготів, — підхопила я, — я теж віддала б стільки, стільки! Але знаєш, усе це мене дуже досадить, я вже не зможу займатися ц-цією (цією) жінкою, скажуть, що це через нього, а вона, вона, ця шкапа, так і подумає. Я ж хотіла попросити в неї її портрет.
— Як це!
— Та просто-напросто: пані, я вважаю вас красунею, дайте мені ваш портрет. От і все. А тепер я не можу!
— Вона б тебе в чоло поцілувала, а ти його повік не вмивала б, аби зберегти той поцілунок.
— Та де там, скажи вже — шкіру б собі здерла! Щоб вона торкнулася мене своїми зів'ялими губами! Тьху! Знаєш, я дуже нею цікавилася, коли вона була найманим виїздом, а відколи вона стала простим фіакром — кінець.
— Так, шкапа на фіакрі.
— Ах! — зітхнула я.
— Ах! — відповіла Олга.
— Усе це бридко.
— Так, дуже бридко.
— Зрештою!
Які жалюгідні чоловіки з цими жінками, вони викликають у мене глибокий жаль.
Який же несправедливий світ, які ж бо безглузді ідеї в товариства!
Чоловік робить усе, а потім одружується, і це вважають цілком природним; та хай-но жінка зважиться не те що зробити все, а бодай дрібницю — і її каменують! Чому це так?
Тому, скажуть мені, що ви дитина й нічого не тямите: у чоловіка це... тоді як у жінки це... зовсім інакше, словом. Я це дуже добре розумію — є ж діти; але часто їх немає, є тільки... а кричать однаково.
Чоловік егоїст, він розсіює себе на всі боки, а потім бере собі жінку всю цілком і хоче, щоб вона вдовольнялася його лахміттям, щоб любила його зношений кістяк, його озлоблену вдачу, його втомлене обличчя!
Хіба можливо так упасти, щоб забути власну гідність, перетворитися на огидного самця.
Бо я добре розумію, що чоловік не тішить себе ілюзіями, він знає, що купує. Я не ганю тілесну насолоду, але нехай тоді бодай поводяться пристойно, нехай роблять так, як роблять, коли їдять, бо зголодніли. Та ні, цих самиць трактують як жінок, із ними розмовляють, ходять до них у гості, а вони обманюють його, кепкують із нього, із цього жалюгідного чоловіка! Хотіла б я знати, чи ці люди тішать себе ілюзіями.
Як це так, що вони не стерплять зальотника при власній дружині, а про коханців цих створінь говорять цілком природно! Це означає, що різницю вони таки розуміють.
— Дружина його дуритиме, — раптом каже Олга, уриваючи мої роздуми. Я мовчала, і це її дратувало.
— Так, і Маленький Ґалюла Каже йому: Джирофла, Ти рогоносець, годі й казать, Я ладен це заприсягать.
— Ет! Ет! — каже Джирофла, — Тато ним був іще до мене, ха-ха!
Так, люба дівчинко, Ґалюла йому це скаже.
— А дружиною його буде? Ти?
— Ні, ти, люба Джирофле, ви будете дуже милою парою. І знову тиша, і знову я думаю.
Марі повертається, і після нових криків та оглушливого реготу ми вирішуємо, що напишемо йому: Нещасний! Якщо ти зловживатимеш халатом і грецьким ковпаком — Ти струхлявієш!
Вони йдуть, а я замикаюся в себе.

Примітки

«Процес Ворадьє» (Le Procès Veauradieux) — надзвичайно популярний фарс Альфреда Енкена й Альфреда Делакура, що його прем'єра відбулася в червні 1875 року в театрі «Водевіль» у Парижі й який витримав 175 вистав. Центральний комічний задум — поважного адвоката на ім'я Фовінар поліція застає в домі його коханки Сезаріни в «грецькому ковпаку» (нічному ковпаку) й «халаті», коли він спокійнісінько п'є чай, — став крилатою фразою. Марі та її подруги переносять цей образ на потайні візити Одіффре до вілли Джоя, уявляючи його в такому ж компрометантному домашньому вбранні.