Понеділок, 27 вересня 1875

Похмура погода, похмурий настрій, похмуре вбрання. Хотіла б я, щоб усі зрозуміли: мої туалети анітрохи не схожі на туалети інших.
Усе осібне, моє. Довгі однотонні сукні, обтислі ліфи, дивовижно пошиті, але не такі, як ці видовжені, перебільшені ліфи теперішньої моди. У моєму вбранні багато від того доброго давнього часу, коли вміли вдягатися. А ввечері чи в себе вдома воно не має в собі нічого модного.
Тітка, забачивши д'Одіффре пішки, квапить мене зійти вниз, але я сходжу тільки після того, як побачила, що він знову сідає в екіпаж із Саетоне. Цей клятий Саетоне забере його в нас; він, гадаю, дметься, бо я з нього добряче кепкувала. Зрештою!
Я читала в себе, в самій сорочці, коли доповіли про мого друга Барнолу. Я нашвидку вдягаю білу сукню й сходжу вниз. Утрьох ми дуже спокійно бесідуємо до одинадцятої — ось чого ніколи не скажеш про ніццянців. Бесідувати з ними годі,
Щоправда, так веселіше.
Одна річ мене здивувала. Рікардо проїхав від Ніцци до Марселя разом із Джирофлою, і той наговорив йому про нас усе можливе добре.
— Запевняю вас, пані, — каже Барнола, — цей добродій дуже до вас прихильний, він ваш друг.
— Ах, справді.
— Він знає вас недовго, але наговорив мені про вас стільки доброго. І знаєте, я сам знаю його мало, дуже мало, та все ж запевняю вас, що він чудовий хлопець, добрий, премилий хлопець.
Я це знаю й без тебе!
А якби він був чимось іншим, то не займав би мене так, як займає.
— Це мене дивує, — кажу я вголос, — цей добродій звик усіх обмовляти.
— Ах, справді! Це мене дуже здивувало.
— Отак.
З цього видно, що цей чоловік мені небайдужий, інакше я б не завдавала собі клопоту лихословити про нього.
Коли я кажу, що чоловік огидний, я кажу правду, але коли я кажу, що чоловік лихий, пліткар, дурний, хитрий, розорений, — то я брешу. Надто коли кажу це, надувши губи, із зневажливими й похмурими поглядами. О, тоді я брешу геть начисто.
Уявіть собі, Барнола вважає пані Проджерс красунею. Просто неймовірно.
Тітка, що по обіді виїхала у фіакрі й без капелюшка провідати Жоржа, котрий після двох тижнів пиятики майже при смерті, — тітка, кажу, зустріла Джирофлу в провулку поблизу вілли Джоя.
Невже він знову за своє? Бо, бачте, я ще сяк-так стерплю, що він не займається мною, але не хочу, щоб він займався іншими.
Щоразу, коли заходить мова про Робенсона, я почуваюся ні в сих ні в тих, і коли тітка чи хтось інший каже: «Що до цього, то вже напевне — вона повернеться, і він знову почне за нею шалено упадати, це більш ніж певне й безсумнівне», — я тоді шаленію й готова відлупцювати Проджерс, що привезе Робенсона, і залюбки вчинила б якусь капость прекрасній американці.