Понеділок, 20 вересня 1875

Ось! Два дні я нічого не писала, я забула про свій щоденник, але він стогнав у своїй білій скриньці, і ось він знову зі мною.
У суботу я виходила з тіткою, не бачила д'Одіффре й мало не знудилася. Увечері в театрі. Дають «Жана-візника», і я нуджуся за трьох разом у великій авансцені з тіткою.
У неділю я проводжу час за малюванням; я написала фарбами портрет Ольги, який доти був лише вугільним начерком; заповнити цей великий овал стомило мені руку, але мені хотілося ще малювати, тож я взяла другий овал такої самої величини й посадила позувати Фредеріка. Це було нелегко, скажу я вам!
Превеликими зусиллями ми посадили його на крісло, потім покликали Багатель і змусили її гратися камінцем на килимі, поки Леоні співала, щоб розважити натурника, і розповідала йому всіляке, аби він тримав голову задертою догори.
[Навскоси: Усе це так ніколи й не було закінчене, ба навіть продовжене. Я раптом бралася малювати години на дві один раз, потім три місяці й
потім нічого.]
Я малюю його в натуральну величину, поясно, мов людину. Він чудовий анфас, сидячи, з висолопленим язиком. Нарешті настає час прогулянки; я невдоволена собою — не своїм виглядом, а собою. Біля саду вже кілька екіпажів.
(Я отримала свої сукні й описуватиму їх у міру того, як вдягатиму).
Саетоне не відходить від американки — і то настільки, що от-от станеться щось серйозне.
Приходить вірний Фіулулу, і я балакаю з ним вільно й просто. Потім приходить патрон, той чоловік, якого я починаю ненавидіти — не за обличчя, а за нього самого.
У них із тіткою досить жвава розмова: вона бачила його з п'ятьма чи шістьма іншими надвечір на авеню Імператриці, як вони танцювали навколо екіпажа, у якому сиділа якась дама, ну, дама. Вони сміються, а я не втручаюся в розмову. У мене питають, чи я бачила.
— Ні, а що?
— Та ж так, бо, зрештою, чоловік, що танцює посеред авеню, — це неприродно.
— Ні, але я не бачила; це, певно, було надвечір, бо тітка дуже сміялася й не схотіла сказати мені чому.
— Ах! Добре, що панна не бачила, бо, зрештою, то було раз випадково, — каже він.
Я в сукні — у тій сукні з квадратним фартушком, що спадає аж на черевики, і з ліфом, скроєним божественно. Рожеві панчохи та хатні туфельки з російської шкіри, з квадратними, але маленькими носками й ажурною грецькою вишивкою. Це чарівно. Ми йдемо до будинку № 47, де мешкають Сапоженикови; вдома сама лише Ніна, а дівчата в мене.
Сьогодні ввечері дають «Ернані» Гюго, цього такого несимпатичного поета, та попри це я йду до театру: рожева сукня, зачіска ампір; я не почуваюся впевнено — як завжди, коли виходжу, почуваюся маленькою.
— Яку ложу взяти? — питає тітка.
— Яку хочеш.
Вона бере першу ложу першого ярусу зліва.
Я люта, що сиджу в звичайній ложі.
Зала доволі повна, і всі вродливі дами Ніцци роблять мені честь, дивлячись на мене.
Кажуть, що мною дуже переймаються, надто відколи з'явився той
дурний ніццянець. Драму зіграно так жахливо, як тільки можливо, тож я не звертатиму на неї уваги.
На другому антракті приходить Фіулулу й сідає за тіткою, потім д'Одіффре й сідає за мною. Я лютую сама на себе: перед цим простацьким і зухвалим чоловіком з його дрібними глузливими манерами я дурнію, не знаю, як говорити, не знаходжу, що сказати. Зрештою, я почуваюся жалюгідною, маленькою й дурною! І я надзвичайно повстаю проти такого стану й смертельно зла на його причину. Хай ніхто не думає, ніби я заніміла чи несмілива, ніби я його кохаю, — ні, о ні, просто його присутність мене дратує, а його вигляд ображає мене й робить дурною. Ця нещаслива думка, що мене вважають дурною, переслідує мене! Це жахливо — такий стан!
Обличчя його я не ненавиджу, як обличчя поляка, але його самого починаю ненавидіти. Я почуваю до цього чоловіка такий гнів, таку злість, що аж дивно. Вигляд у нього жалюгідний, як у Джої після того, як її покинув герцог, — він утратив свій шик. І за це я гніваюся на нього ще дужче. Приходить Саетоне, і я сміюся з його кохання до американки. Його присутність трохи мене вертає до тями, але невдовзі я знову западаю в свою тупість.
Коли вони пішли, приходить мій приятель Рікардо; між іншим, він питає, чи лишаємося ми тут на зиму.
— Цього ще ніхто не знає, — каже тітка, — хтозна, що буде цієї зими.
— То, виходить, є якісь плани, що носяться в повітрі.
— Так.
— Ах! То, виходить, є плани, чи не так?! — вигукує він, вказуючи на мене очима й з такою інтонацією, що ми з тіткою перезирнулися й одразу зрозуміли, про який план він хотів сказати, хоч жодне інше слово нам цього не пояснило.
— Який план? — провадить той чоловік, задоволений, що може дізнатися, не ризикнувши небезпечним запитанням.
— План виїхати з Ніцци, — каже тітка, обмінявшись зі мною промовистим поглядом.
Чоловік побачив і повірив, а ми зрозуміли — і наші очі теж.
Які ж вони дивні!
Після цього вечора буде ще гірше: протягом двох дій і двох антрактів усі бачили того чоловіка то стоячим за моїм кріслом, то сидячим, а найкраще те, що він провів нас, коли ми виходили з театру, а позаяк наш екіпаж запізнювався, усі ці добрі ніццянці змогли побачити, як тітка, Галюла і я, а також д'Одіффре, і Еміль, що йшов слідом, прямуємо пішки
до площі Массена, де ми взяли фіакр, до якого ці пани нас посадили, і Джирофла підняв відкидний верх. Це мене певною мірою потішило. Бути на мить, як інші, не самотніми й нещасними, як раніше. —
Я вертаюся вкрай невдоволена собою й усіма.
Я дурна!
Ця думка, що мене вважають дурною, зробить мене дурною.
Мені дивно, що про мене говорять, що я героїня одного з тих шлюбів, які так полюбляє вигадувати публіка.
Який же бридкий цей світ!
Які ж дріб'язкові чоловіки!
Учора [Викреслено: у театрі] ми мали ложу, яку колись займав малий Чиловський, особа не вельми пам'ятна.
Згадали його завжди опущені завіси.
— Як пані Проджерс того вечора, — каже Джирофла, — їй ті зачинені завіси добряче вийшли боком.
— Так, її освистали, — каже тітка.
— Я того вечора була в театрі, — кажу я, — це було понад два роки тому.
— Вона була з міс Робенсон, — каже тітка, усміхаючись до д'Одіффре.
— Так, так, саме так, — каже він, — гарненька американка, так.
— Я познайомилася з нею минулого літа в Спа.
— Цього літа? — жваво спитав чоловік.
— Ні, минулого літа; я бачила її в Ніцці два роки тому, але познайомилися ми лише минулого літа.
І, кажучи це, я мало не заплуталася. Я дуже добре пам'ятаю той скандал у театрі. Пані Проджерс і Робенсон обидві були так убрані й декольтовані, що Коліньйон, яка була зі мною, вигукнула:
— Далебі, дивлячись на них обох, можна було б узяти їх за двох кокоток!
— А потім:
— Ось вона, міс Робенсон, сподіваюся, вона себе причепурила! Дві години просиділа перед дзеркалом; вона гарненька, але штукатурена, штукатурена...
У ложі було кілька панів, і цим дамам спало на думку зачинити завіси. Тієї ж миті кілька людей у партері підвелися, і за мить увесь партер підвівся й обернувся до ложі зі свистом, гиканням і
криками:
— Чому ви опускаєте завіси! Хіба тут чинять щось погане? Відчиніть завіси!
Я аж здригнулася за тих двох бідолашних жінок, але вони за дві хвилини з'явилися спереду ложі, розсунувши завіси, спокійні, і так і лишалися весь вечір, тільки трохи пристойніші, ніж звичайно.
Я ходила прогулятися сьогодні зранку об одинадцятій, було приємно тепленько, і я повернулася на сніданок трохи стомлена.
Потім я сідаю в екіпаж, їду до Ніни, привожу Ольгу до себе й саджаю її позувати для портрета, який починає виходити непогано.
Я дуже сувора до свого малярства, але не можу відмовити собі у великих здібностях [Кілька слів закреслено]. Це вперше я працюю з натури. Ольга позувала двічі: перший раз давно, а другий — сьогодні, і портрет майже завершено. Він без об'ємного моделювання, та хіба ж я можу інакше? Якщо малювала всього один рік з кепських зразків — Бенсиних картин, які копіювала тричі на тиждень, та ще й з нездарним учителем!
Те, що я щойно зробила, страшенно мене підбадьорює. Схожість бездоганна, малярство ще в дитинстві, але сподіваюся це виправити.
Я відвожу свою натурницю додому й виходжу з тіткою. Не встигаємо ми ступити й тридцяти кроків, як до нас приєднується д'Одіффре, а ще через десять кроків — Шевальє.
Отак ми вчотирьох проходимо повз вікна Сапоженикових, геть повні цікавих голів і пожадливих очей. Я всміхаюся подумки й далі розмовляю з Шевальє та слухаю, що каже д'Одіффре.
Ця тварюка в циліндрі, словом, пристойно вбрана, і дуже гарна. Питаю себе, чому він не вдягається так завжди: по-ніццянському він простацький, а як gentleman — гарний.
Я питаю в Шевальє новин про Годара: чи пише він йому, коли повернеться і що поробляє. Шевальє відповідає й починає лукаво всміхатися, а я, хитріша, ніж гадають, питаю далі, потім раптом червонію, кашляю, ніби щоб приховати рум'янець, і опускаю очі.
— Ах! Та що це я так розкашлялася, це все через пана Годара.
— Ах! Панно, я йому про це напишу, він пише мені, що
сумує, що тужить за Ніццою, що ніколи не думав, ніби так за нею тужитиме, і так далі, і так далі — ось що відповідає мені Шевальє, бачачи, як я загодарена [sic].
Це втішно: ось тепер він напридумує собі дурниць і понапише їх Дезіре. Я задоволена! Цього вечора я не така дурна: я сміялася й говорила, і той чоловік не змусив мене замовкнути; мені вільніше, хотіла б я почуватися зовсім вільно.
Тітка, попри мій учорашній троєкратний наказ, так і не запросила цих гарних псів до нас.
Не знаю, яка в неї прихована причина, бо зі своїм дивним виглядом вона каже мені, що забула; цього вечора я викладаю їй свою думку й вертаюся вкрай розгнівана. Цим своїм осоружним виглядом вона зробить мене нерішучою й змусить думати, що тут і справді щось є.
Біля наших дверей, уже самі, ми бачимо Джою з її добродієм. Вона наполовину висунулася з екіпажа й довго оберталася, усе дивлячись на мене, дивлячись, як ніколи. Тітка каже, що це тому, що їй розповіли, мовляв, усі говорять, насамперед про неї — і справді небезпідставно.
Усе це мене смішить, і мені приємно підживлювати цю лиху поголоску.
Гадаю, Ольга добряче втрапила, підчеплена, як сказав би Фіулулу: чотири години поспіль вона без упину торохтіла про того чоловіка — і що він зробив, і що сказав, і скільки разів пройшов набережною, і як був одягнений. І вона червона й збуджена, розповідаючи про це. Бідолашна!
Вона мене розважає, бо її балачка мене цікавить, і ось, сміючись удвох та вдаючи з себе байдужих і насмішкуватих, ми час від часу ходимо подивитися, що там діється на горі, ген угорі, угорі, начебто щоб глянути на рукоділля Леоні: ми стаємо в неї за спиною біля вікна, а потім бігцем вертаємося до мене й вибухаємо реготом.
Послухайте, що я вам скажу, ви, ті, хто ніколи не прочитає цього щоденника: я зайшла надто далеко в уяві й насправді, щоб відступати, я надто багато думала, надто багато писала, надто багато сміялася, надто багато говорила, надто багато наробила дурниць заради цього чоловіка, щоб дати йому спокій. Його байдужий вигляд гнівить мене, ображає. Я хочу цього чоловіка, я його хочу, він мені потрібен! Якби мене спіткав біль і найвища ганьба — не дістати його тепер, — ну то я взяла б його пізніше, і то інакше, ніж тепер.
Але пізніше це було б приниженням: він не захотів би мене за дружину (я б ніколи не погодилася, але ж бажати він може, чи не так?), а потім узяв би мене з жалю; а пізніше, коли беруть будь-кого, заміжня жінка — не тягар, і її можна взяти, не люблячи.
О! Але якби я була змушена дочекатися того часу, я відштовхнула б його з обуренням і не... ну... як би сказати? і ні..., байдуже, і лише... довівши його до відчаю, я штовхнула б його аж до пістолета, і лише тоді змогла б — без страху принизитися. Ах! Яка ж я кумедна!
О! Яка ж нещасна людина, коли мислить отак широко, а не має нічого!
Убийте мене, але ви не змусите мене дослухатися до розуму, і аж до сімдесяти років я все чекатиму. У мені є два «я»: одне каже «так», а друге — «ні». З цієї безнастанної боротьби двох моїх «я» виходить, що я не знаю, що й думати. Бо мені здається неймовірним, що все це лусне, мов мильна бульбашка. Я будувала плани, тож вони не можуть піти під три чорти!
Словом, перша «я» каже, що щось та буде, а друга «я» — що перша божевільна й дурна.
Це говорить я № 1; вона каже, що той чоловік, удаючи, ніби зі мною він такий, як з усіма, насправді зі мною не такий, як з усіма, що в нього такий вигляд, у якому годі помилитися, що, говорячи до інших, він говорить до мене, а говорячи до мене, бере особливий тон, тихий і серйозний. Словом, що він страшенний позер, гульвіса, але що я цікавлю його більше, ніж він гадає, і що це скінчиться так, як я хочу.
Промова я № 2 коротша, чіткіша, виразніша: вона каже, що я дурепа, що жалюгідно, претензійно й бридко вигадувати собі всяке. Що нічого цього немає, що нічого не буде й що треба сидіти тихо.
Легко зрозуміти збентеження мого цілого, бачачи розбрат, що панує серед моїх частин. Одного дня я схиляюся до однієї, іншого — до другої. Зрештою, це ж мусить колись скінчитися; [Слова зачорнені:] мені було б цікаво знати, хто переможе: № 1? № 2? Котра з двох.
Та гаразд, поживемо — побачимо, я ще побачу згодом. А потім я їду до Рима, і дуже боюся, що з цим від'їздом усе й скінчиться.
От лихо! Це було б прикріше, ніж гадають, прикріше, ніж я сама гадаю, а надто потім — це буде пляма на моєму життєвому шляху, яку я згадуватиму лише з соромом!

Примітки

В оригіналі англійською: gentleman — джентльмен; тут: вбраний як англійський джентльмен, на вершині моди.
«Engodardée» — вигадане Марі слово, що означає «закохана в Годара», утворене на зразок дієслова. У перекладі відтворено аналогічним новотвором.