Понеділок, 20 вересня 1875

Ось! Два дні я нічого не писала, я забула про свій щоденник, але він стогнав у своїй білій скриньці, і ось він знову зі мною.
У суботу я виходила з тіткою, не бачила д'Одіффре й мало не знудилася. Увечері в театрі. Дають «Жана-візника», і я нуджуся за трьох разом у великій авансцені з тіткою.
У неділю я проводжу час за малюванням; я написала фарбами портрет Ольги, який доти був лише вугільним начерком; заповнити цей великий овал стомило мені руку, але мені хотілося ще малювати, тож я взяла другий овал такої самої величини й посадила позувати Фредеріка. Це було нелегко, скажу я вам!
Превеликими зусиллями ми посадили його на крісло, потім покликали Багатель і змусили її гратися камінцем на килимі, поки Леоні співала, щоб розважити натурника, і розповідала йому всіляке, аби він тримав голову задертою догори.
[Навскоси: Усе це так ніколи й не було закінчене, ба навіть продовжене. Я раптом бралася малювати години на дві один раз, потім три місяці й
потім нічого.]
Я малюю його в натуральну величину, поясно, мов чоловіка. Він чудовий анфас, сидячи, з висолопленим язиком. Нарешті настає час прогулянки; я невдоволена собою — не своїм виглядом, а собою. Біля саду вже кілька екіпажів.
(Я отримала свої сукні й описуватиму їх у міру того, як вдягатиму).
Саетоне не відходить від американки — і то аж до того, що от-от станеться щось серйозне.
Приходить вірний Фіулулу, і я балакаю з ним вільно й просто. Потім приходить патрон, той чоловік, якого я починаю ненавидіти — не за обличчя, а за нього самого.
У них із тіткою досить жвава розмова: вона бачила його з п'ятьма чи шістьма іншими надвечір на авеню Імператриці, як вони танцювали навколо екіпажа, у якому сиділа якась дама, ну, дама. Вони сміються, а я не втручаюся в розмову. У мене питають, чи я бачила.
— Ні, а що?
— Та ж так, бо, зрештою, чоловік, що танцює посеред авеню, — це неприродно.
— Ні, але я не бачила; це, певно, було надвечір, бо тітка дуже сміялася й не схотіла сказати мені чому.
— Ах! Добре, що панна не бачила, бо, зрештою, то було раз випадково, — каже він.
Я в сукні — у тій сукні з квадратним фартушком, що спадає аж на черевики, і з ліфом, скроєним божественно. Рожеві панчохи та хатні туфельки з російської шкіри, з квадратними, але маленькими носками й ажурною грецькою вишивкою. Це чарівно. Ми йдемо до будинку № 47, де мешкають Сапоженикови; вдома сама лише Ніна, а дівчата в мене.
Сьогодні ввечері дають «Ернані» Гюго, цього такого несимпатичного поета, та попри це я йду до театру: рожева сукня, зачіска ампір; я не почуваюся впевнено — як завжди, коли виходжу, почуваюся маленькою.
— Яку ложу взяти? — питає тітка.
— Яку хочеш.
Вона бере першу ложу першого ярусу зліва.
Я люта, що сиджу в звичайній ложі.
Зала доволі повна, і всі вродливі дами Ніцци роблять мені честь, дивлячись на мене.
Кажуть, що мною дуже переймаються, надто відколи з'явився той
дурний ніццянець. Драму зіграно так жахливо, як тільки можливо,
На другому антракті приходить Фіулулу й сідає за тіткою, потім д'Одіффре й сідає за мною. Я лютую сама на себе: перед цим простацьким і зухвалим чоловіком з його дрібними глузливими манерами я туплю, не знаю, як говорити, не нахожу що сказати. Зрештою, я почуваюся жалюгідною, маленькою й дурною! І я надзвичайно повстаю проти такого стану й смертельно зла на його причину. Хай ніхто не думає, ніби я заніміла чи несмілива, ніби я його кохаю, — ні, о ні, просто його присутність мене дратує, а його вигляд ображає мене й робить дурною. Ця нещаслива думка, що мене вважають дурною, переслідує мене! Це жахливо — такий стан!
Не ненавидячи його обличчя, як обличчя поляка, я починаю ненавидіти його самого. Я почуваю до цього чоловіка такий гнів, таку злість, що аж дивно. Вигляд у нього жалюгідний, як у Джої після того, як її покинув герцог, — він утратив свій шик. І за це я гніваюся на нього ще дужче. Приходить Саетоне, і я сміюся з його кохання до американки. Його присутність трохи мене вертає до тями, але невдовзі я знову западаю в свою тупість.
Коли вони пішли, приходить мій приятель Рікардо; між іншим, він питає, чи лишаємося ми тут на зиму.
— Цього ще ніхто не знає, — каже тітка, — хтозна, що буде цієї зими.
— То, виходить, є якісь плани, що носяться в повітрі.
— Так.
— Ах! То, виходить, є плани, чи не так?! — вигукує він, вказуючи на мене очима й з такою інтонацією, що ми з тіткою перезирнулися й одразу зрозуміли, про який план він хотів сказати, хоч жодне інше слово нам цього не пояснило.
— Який план? — провадить той чоловік, задоволений, що може дізнатися, не ризикнувши небезпечним запитанням.
— План виїхати з Ніцци, — каже тітка, обмінявшись зі мною промовистим поглядом.
Чоловік побачив і повірив, а ми зрозуміли — і наші очі теж.
Які ж вони дивні!
Після цього вечора буде ще гірше: протягом двох дій і двох антрактів усі бачили того чоловіка то стоячим за моїм кріслом, то сидячим, а найкраще те, що він провів нас, коли ми виходили з театру, а позаяк наш екіпаж запізнювався, усі ці добрі ніццянці змогли побачити, як тітка, Галюла і я, а також д'Одіффре, і Еміль, що йшов слідом, прямуємо пішки
до площі Массена, де ми взяли фіакр, до якого ці пани нас посадили, і Джирофла підняв відкидний верх. Це дало мені певну приємність. Бути на мить, як інші, не самотніми й нещасними, як раніше. —
Я вертаюся вкрай невдоволена собою й усіма.
Я дурна!
Ця думка, що мене вважають дурною, зробить мене дурною.
Мені дивно, що про мене говорять, що я героїня одного з тих шлюбів, які так полюбляє вигадувати публіка.
Який же бридкий цей світ!
Які ж дріб'язкові чоловіки!
Учора [Викреслено: у театрі] ми мали ложу, яку колись займав малий Чиловський, не вельми пам'ятної особи.
Згадали його завжди опущені завіси.
— Як пані Проджерс того вечора, — каже Джирофла, — їй зовсім непереливки прийшлося за те, що зачинила завіси.
— Так, її освистали, — каже тітка.
— Я того вечора була в театрі, — кажу я, — це було понад два роки тому.
— Вона була з міс Робенсон, — каже тітка, усміхаючись до д'Одіффре.
— Так, так, саме так, — каже він, — гарненька американка, так.
— Я познайомилася з нею минулого літа в Спа.
— Цього літа? — жваво спитав чоловік.
— Ні, минулого літа; я бачила її в Ніцці два роки тому, але познайомилися ми лише минулого літа.
І, кажучи це, я мало не заплуталася. Я дуже добре пам'ятаю той скандал у театрі. Пані Проджерс і Робенсон обидві були так убрані й декольтовані, що Коліньйон, яка була зі мною, вигукнула:
— Далебі, дивлячись на них обох, можна було б узяти їх за двох кокоток!
— А потім:
— Ось вона, міс Робенсон, сподіваюся, вона себе причепурила! Дві години просиділа перед дзеркалом; вона гарненька, але штукатурена, штукатурена...
У ложі було кілька панів, і цим дамам спало на думку зачинити завіси. Тієї ж миті кілька людей у партері підвелися, і за мить увесь партер підвівся й обернувся до ложі зі свистом, гиканням і
криками:
— Чому ви опускаєте завіси! Хіба тут чинять щось погане? Відчиніть завіси!
Я аж здригнулася за тих двох бідолашних жінок, але вони за дві хвилини з'явилися спереду ложі, розсунувши завіси, спокійні, і так і лишалися весь вечір, тільки трохи пристойніші, ніж звичайно.
Я ходила прогулятися сьогодні зранку об одинадцятій, було приємно тепленько, і я повернулася на сніданок трохи стомлена.
Потім я сідаю в екіпаж, їду до Ніни, привожу Ольгу до себе й саджаю її позувати для портрета, який починає виходити непогано.
Я дуже сувора до свого малярства, але не можу відмовити собі у великих здібностях [Кілька слів закреслено]. Це вперше я працюю з натури. Ольга позувала двічі: перший раз давно, а другий — сьогодні, і портрет майже завершено. Він без об'ємного моделювання, та хіба ж я можу інакше? Якщо малювала всього один рік з кепських зразків — Бенсиних картин, які копіювала тричі на тиждень, та ще й з нездарним учителем!
Те, що я щойно зробила, страшенно мене підбадьорює. Схожість бездоганна, малярство ще в дитинстві, але сподіваюся це виправити.
Я відвожу свою натурницю додому й виходжу з тіткою. Не встигаємо ми ступити й тридцяти кроків, як до нас приєднується д'Одіффре, а ще через десять кроків — Шевальє.
Отак ми вчотирьох проходимо повз вікна Сапоженикових, геть повні цікавих голів і пожадливих очей. Я всміхаюся подумки й далі розмовляю з Шевальє та слухаю, що каже д'Одіффре.
Ця тварюка в циліндрі, словом, пристойно вбрана, і дуже гарна. Питаю себе, чому він не вдягається так завжди: по-ніццянському він простацький, а як gentleman — гарний.
Я питаю в Шевальє новин про Годара: чи пише він йому, коли повернеться і що поробляє. Шевальє відповідає й починає лукаво всміхатися, а я, хитріша, ніж гадають, питаю далі, потім раптом червонію, кашляю, ніби щоб приховати рум'янець, і опускаю очі.
— Ах! Та що це я так розкашлялася, це все через пана Годара.
— Ах! Панно, я йому про це напишу, він пише мені, що
сумує, що тужить за Ніццою, що ніколи не думав, ніби так за нею тужитиме, і так далі, і так далі — ось що відповідає мені Шевальє, бачачи, як я загодарена [sic].
Це втішно: ось тепер він напридумує собі дурниць і понапише їх Дезіре. Я задоволена! Цього вечора я не така дурна: я сміялася й говорила, і той чоловік не змусив мене замовкнути; мені вільніше, хотіла б я почуватися зовсім вільно.
Тітка, попри мій учорашній троєкратний наказ, так і не запросила цих гарних псів до нас.
Не знаю, яка в неї прихована причина, бо зі своїм дивним виглядом вона каже мені, що забула; цього вечора я викладаю їй свою думку й вертаюся вкрай розгнівана. Своїм цим осоружним виглядом вона зробить мене нерішучою й змусить думати, що тут і справді щось є.
Біля наших дверей, уже самі, ми бачимо Джою з її добродієм. Вона наполовину висунулася з екіпажа й довго оберталася, усе дивлячись на мене, дивлячись, як ніколи. Тітка каже, що це тому, що їй розповіли, мовляв, усі говорять, насамперед про неї — і справді небезпідставно.
Усе це мене смішить, і мені приємно підживлювати цю лиху поголоску.
Гадаю, Ольга добряче втрапила, підчеплена, як сказав би Фіулулу: чотири години поспіль вона без упину торохтіла про того чоловіка — і що він зробив, і що сказав, і скільки разів пройшов набережною, і як був одягнений. І вона червона й збуджена, розповідаючи про це. Бідолашна!
Вона мене розважає, бо її балачка мене цікавить, і ось, сміючись удвох та вдаючи з себе байдужих і насмішкуватих, ми час від часу ходимо подивитися, що там діється на горі, ген угорі, угорі, начебто щоб глянути на Леонінине рукоділля: ми стаємо в неї за спиною біля вікна, а потім бігцем вертаємося до мене й вибухаємо реготом.
Послухайте, що я вам скажу, ви, ті, хто ніколи не прочитає цього щоденника: я зайшла надто далеко в уяві й насправді, щоб відступати, я надто багато думала, надто багато писала, надто багато сміялася, надто багато говорила, надто багато наробила дурниць заради цього чоловіка, щоб дати йому спокій. Його байдужий вигляд гнівить мене, ображає. Я хочу цього чоловіка, я його хочу, він мені потрібен! Якби мене спіткав біль і найвища ганьба не дістати його тепер, ну то я взяла б його пізніше, і то інакше, ніж тепер.
Але пізніше це було б приниженням: він не захотів би мене за дружину (я б ніколи не погодилася, але ж бажати він може, чи не так?), а потім узяв би мене з жалю; а пізніше, коли беруть будь-кого, заміжня жінка — не тягар, і її можна взяти, не люблячи.
О! Але якби я була змушена дочекатися того часу, я відштовхнула б його з обуренням і не... ну... як би сказати? і ні..., байдуже, і лише... довівши його до відчаю, я довела б його аж до пістолета, і лише тоді змогла б — без страху принизитися. Ах! Яка ж я кумедна!
О! Яка ж нещасна людина, коли мислить отак широко, а не має нічого!
Убийте мене, але ви не змусите мене дослухатися до розуму, і аж до сімдесяти років я все чекатиму. У мені є два «я»: одне каже «так», а друге — «ні». З цієї безнастанної боротьби двох моїх «я» виходить, що я не знаю, що й думати. Бо мені здається неймовірним, що все це лусне, мов мильна бульбашка. Я будувала плани, тож вони не можуть піти під три чорти!
Словом, перша «я» каже, що щось та буде, а друга «я» — що перша божевільна й дурна.
Це говорить я № 1; вона каже, що той чоловік, удаючи, ніби зі мною він такий, як з усіма, насправді зі мною не такий, як з усіма, що в нього такий вигляд, у якому годі помилитися, що, говорячи до інших, він говорить до мене, а говорячи до мене, бере особливий тон, тихий і серйозний. Словом, що він страшенний позер, гульвіса, але що я цікавлю його більше, ніж він гадає, і що це скінчиться так, як я хочу.
Промова я № 2 коротша, чіткіша, виразніша: вона каже, що я дурепа, що жалюгідно, претензійно й бридко вигадувати собі всяке. Що нічого цього немає, що нічого не буде й що треба сидіти тихо.
Легко зрозуміти збентеження мого цілого, бачачи розбрат, що панує серед моїх частин. Одного дня я схиляюся до однієї, іншого — до другої. Зрештою, це ж мусить колись скінчитися; [Слова зачорнені:] мені було б цікаво знати, хто переможе: № 1? № 2? Котра з двох.
Та гаразд, поживемо — побачимо, я ще побачу згодом. А потім я їду до Рима, і дуже боюся, що з цим від'їздом усе й скінчиться.
От лихо! Це було б прикріше, ніж гадають, прикріше, ніж я сама гадаю, а надто потім — це буде пляма на моєму життєвому шляху, яку я згадуватиму лише з соромом!

Примітки

В оригіналі англійською: gentleman — джентльмен; тут: вбраний як англійський джентльмен, на вершині моди.
«Engodardée» — вигадане Марі слово, що означає «закохана в Годара», утворене на зразок дієслова. У перекладі відтворено аналогічним новотвором.