П'ятниця, 17 вересня 1875

О пів на шосту нас будять, і знову у вагон. Який жаль, що за часів Данте не було залізниць, — він напевне зробив би з них одну з мук свого пекла. Цей смердючий дим, цей гуркіт, це безнастанне трясіння!
Завдяки книжці я не зовсім нещасна. У Монте-Карло я рожевію й починаю сміятися (з радості) без упину аж до Ніцци. Ми надіслали телеграму, і екіпаж уже чекає.
Замість того, щоб умитися, я біжу подивитися на мулярів, що облаштовують мені кімнати, потім підіймаюся на другий поверх, де ми житимемо тим часом, не без того, щоб поглянути на зачинені вікна замку, і з певною досадою.
У себе я роздягаюся і в самій сорочці кидаюся до своїх класиків, розставляю їх, відводжу їм окремі шафи, а закінчивши цю роботу, падаю на килим і проводжу годину серед пестощів двох моїх собак — єдиних справжніх друзів людини, хай би навіть та людина була сам Сократ.
Poi ripasato un poco il corpo lasso
Ripresi via per la piagga dierta.
але не раніше, ніж досконало вимилася від голови до п'ят (поверх я вдягла білу тонку сорочку, спідницю та сіру батистову сукню, окрім ліфа, який заміняю білою фулярдовою накидкою; я така мила в цьому вбранні).
«Ну гаразд, — думала я, бачачи, що вікна вежі не відчиняються, а вже минула шоста, — гаразд, скоримося: з книжками ми ще приємно перебудемо ці кілька днів; ходімо ж глянути, що поробляє моя колишня красуня Джоя, та жінка, через яку я стільки набігалася!» І я подалася тихенько й сама [до] моєї колишньої красуні, аж рап-
том колісниця, запряжена двома крилатими драконами, наближається й здіймає вихор білої куряви на Англійській набережній; на колісниці двоє чоловіків, перший з яких — мій дядечко Саетоне, а другий — мій... кузен д'Одіффре, увесь у білому. Вони вкрай вражені, побачивши мене, завертають і сходять із фіакра.
— Добридень, панно! — вигукує Джирофла своїм басовитим і пронизливим голосом, кидаючись до мене й потискаючи мені руку, потім надходить черга дядечка.
По кількох словах:
— Ну то що ж, — каже Саетоне, — що будемо робити? Лишаємося тут. Панна продовжує свою прогулянку?
— Так!
— Ну то ходімо.
І я мушу йти між цими двома ангелами-охоронцями; я трохи тремтіла, що мене побачать саму в такому товаристві.
— Панна прогулюється тут, зовсім сама, так поетично, так лагідно.
— Та ж так, я мала час лише вдягтися, чи радше роздягтися, скинути свій дорожній костюм.
— Та що ви кажете! Ви чарівні в цьому вбранні.
Мені дуже кортіло спитати в нього, що це на нього найшло, щоб казати такі речі. Ніколи або майже ніколи він так не говорить! Але в бідолашного хлопця такий вигляд... уже й не знаю, як сказати, вигляд і збентежений, і ніжний, і всякий. Кажуть, його справи йдуть так погано, що аж страшно. Бідна душа! Я жалію його майже так само, як жаліла б саму себе.
Ми підходимо до дверей, і вони заходять привітатися з тіткою, що йшла нам назустріч. Прощаючись, він потиснув мені руку, як тоді, і я вертаюся така весела, така щаслива, що тітка лає мене й каже, що я безсоромна дівчина.
— Скільки завгодно, пані, я в захваті, у захваті, у захваті — і не приховую цього.
Мені важко зрозуміти, ба навіть зовсім не розумію цієї великої радості; у мене знову гарячка, як тоді, і я думаю лише про те, як швидше, швидше перебути вечір і дочекатися завтра. За п'ять днів він знову їде до Парижа, щоб остаточно повернутися до Ніцци. Я постараюся зробити так, щоб він не їхав.
Ну от тобі й маєш! Знову находить на мене моє безумство! Бо, побачивши його знову, я нахожу в нього такий вигляд, у якому годі
помилитися; та й здався він мені [Викреслено: навіть зумисне] дуже щасливим бачити мене.
Та що там! Я вже казала: тільки-но якась думка втрапить мені в голову, вона там і лишається, і що менше справжніх шансів, то міцніше вона чіпляється за мій мозок. Зрештою, я й сама не знаю, що думати: одного дня мені здається, що ось воно, а іншого — що мене зневажають. Звідси й крайнощі мого настрою: то надзвичайна радість, то досада й гнів.
— Я був у «Гранд-готелі», — каже той чоловік, — і мені сказали: «Поїхали!»
— Ах, ну от, ми пробули в Парижі десять днів, і це ваша провина, що ви схаменулися приїхати аж за тиждень.
— Та ні, пані, я пішов через день. — А якби ви пішли ще на два тижні пізніше, то саме тоді й застали б нас, — кажу я, сміючись.
Можливо, він хотів справити враження, змусивши нас чекати на свій візит, а може, просто не подумав про це! Неважко вгадати, котрому з двох припущень віддає перевагу моє самолюбство.
Усі, кого ми бачимо, говорять нам лише про нього, і подейкують, що кажуть те, що сказав де Ґонсалес.

Примітки

Італійською (Данте, «Пекло», пісня I): «Спочивши трохи стомленим єством».
Італійською (Данте, «Пекло», I.29, з дрібними помилками правопису): «Я знову рушив пустельним схилом».