Вівторок, 14 вересня 1875

Увесь цей час у мене свербів кінчик носа — ну от, і що ж ми дізнаємося! Смерть баронеси де Дельвіг, дами, з якою ми познайомилися в Шланґенбаді.
Кепкуйте після цього з прикмет.
Повертаюся стомлена. Спека просто знищує!
Ми відвідали палаццо Панчатікі, його картинну галерею.
Картина, що вразила мене найдужче, — це «Суд Соломона», у середньовічних костюмах. Є й кілька інших подібних наївностей. Я шаную старовинні картини, та це не заважає мені бачити їхні вади. В однієї Венери ступні були такі незграбні! Можна подумати, ніби вона носила черевики на високих підборах; мої ступні набагато кращі.
У цьому палаці є речі прегарні й вельми цікаві, тут їх на мільйони. І подумати тільки, що всім цим володіють якісь нікчеми, бридкі й гидкі!
Найбільше я люблю портрети, бо вони не вигадані, не скомпоновані, не підлаштовані. Є тут і цікава збірка мініатюр, є дуже гарна Лавальєр.
Чому ж тепер не вдягаються, як колись?
Нинішні моди потворні. А майже всі мої сукні пошиті за модою.
Щоправда, до заміжжя було б нерозважливо ризикнути показатися як на картині. Є костюми, які я можу перейняти. Мені треба обрати стиль, і вирішу я це в Пітті. А коли вийду заміж, мій стиль уже цілком визначений: міфологічний, ампір або радше директорія, але пристойніший, дуже пристойний. Є такі чарівні сукні, перехрещені спереду нібито випадково, стягнуті в талії поясом. О, ці теперішні жінки не вміють вдягатися, найелегантніші вбрані погано та що я кажу.
Та годі! Майте терпіння: якщо Бог дасть мені ласку стати тим, ким я хочу, ви побачите жінку доволі добре вбрану.
Звідти ми йдемо до будинку Буонарроті, але там такий натовп і така спека, що нічого до ладу не роздивишся.
Потім — до Музею твердого каміння.
Чудові мозаїки!
Потім — до галереї красних мистецтв, я не описуватиму її: хто хоче побачити — піде сам, та й знадобився б цілий том, а опис не дав би жодного уявлення.
Я обожнюю живопис, скульптуру, мистецтво — словом, усюди, де воно є. Я могла б проводити в цих галереях цілі дні, але тітка нездужає, стомлена, ледь може за мною встигати, і я жертвую собою. Зрештою, життя в мене попереду, я ще матиму час усе передивитися. Потім ми йдемо подивитися на картину, де зображено Мікеланджело на брилі мармуру, з якої він витісує свого Мойсея. Дуже добре зроблено. Ось чоловік, що увічнив себе! Був час, коли я мала намір стати великою художницею. Але Бенса, цей негідний учитель, украв у мене три роки! А ще рік я втратила сама — то й чотири! Ох!!
Та годі! Цієї зими я тільки те й робитиму, що малюватиму, співатиму й читатиму.
Я буду в Римі.
Зараз перша година пополудні, час виходити, але я не наважуюся турбувати тітку.
Ах! Вона щойно встала й одягається. Так спекотно; це останній день святкувань чотиристаліття. Натовп усюди.
Побачивши стільки краси, я смутнію. Я хотіла б володіти всіма цими скарбами або принаймні мати кілька з них. Щасливі ті, хто може дозволити собі такі забаганки. Я ж! Ледве можу вдягатися й подорожувати.
Ах! Боже мій, невже не настане день, коли я буду задоволена, коли матиму палац, картини, статуї, старожитності!
У палаццо Пітті я не знаходжу жодного костюма, який можна було б скопіювати, та що за краса, що за живопис!
Чи варто це казати? Я не наважуюся, бо здіймуть на мене галас. Гаразд, по секрету: ну то «Мадонна в кріслі» Рафаеля мені не до вподоби. Обличчя Богородиці прісне, колір лиця неприродний, а вираз — радше покоївки, ніж Пресвятої Діви, матері Ісуса.
О! Зате є тут Магдалина Тиціана, що мене захопила.
Тільки — а завжди є якесь «тільки» — запʼястки в неї занадто товсті, а руки занадто мʼясисті, гарні руки пʼятдесятилітньої жінки.
Є чарівні речі Рубенса, Ван Дейка; «Облуда» Сальватора Рози дуже природна, дуже добра. Я суджу не як знавець: що найбільше схоже на природу, те мені найбільше до вподоби. Хіба ж не мета живопису — наслідувати природу? Є й надто вже грубі анахронізми в костюмах: le Marie al sepoloro, Ван Дейка, здається, вбрані в гостроверхі ліфи й туніки, а чоловік біля них — у шапочці пажа XV століття. Шапочка пажа біля гробу Христового в мить воскресіння!
Мені дуже подобається пишне й свіже обличчя дружини Паоло Веронезе, ним же й написане. Я люблю той тип облич, який він пише. Я обожнюю Тиціана, Ван Дейка, але цей бідолашний Рафаель... аби тільки ніхто не дізнався, що я пишу, бо мене вважатимуть за дурепу. Я не критикую Рафаеля, я його не розумію; з часом я, безперечно, збагну його красоти.
А втім, портрет папи Лева... уже й не знаю котрого, здається, чудовий.
Богородиця з немовлям Ісусом Мурільйо привернула мою увагу — це свіжо, це природно.
На мою велику втіху, картинна галерея виявилася меншою, ніж я гадала. Просто згуба ці нескінченні галереї, ці лабіринти, страшніші за критський.
Гобелени, якими завішано коридор, що зʼєднує Пітті з галереями Уффіці, мене зачарували. Який же щасливий цей король, що має такі скарби! Що за розписи на стелях, що за оздоблення!
Потім ми проходимо галереями ескізів великих майстрів, галереєю гравюр. Я дуже люблю гравюри, але тітка, яку всі ці речі цікавлять украй мало і яка втомилася ганятися за мною, видається такою змученою, що я її щаджу, і ми виходимо. Я провела в палаці дві години й ані хвилини не присіла, і не втомилася — бо речі, які я люблю, мене не стомлюють. Доки є на що дивитися — картини, а надто статуї, — я залізна. Ах! Якби мене змусили походити по крамниці
«Лувру» чи «Бон-Марше», ба навіть у Ворта, — ах! Тоді за три чверті години я б розплакалася.
Ми розʼїжджаємо містом усе в тому ж ландо; нам пощастило, що воно дуже добре й коні дуже добрі.
По обіді ми чепуримося й знову виходимо: спершу до Кашіне, де немає ні душі, а потім на пагорб, де ілюмінація. Людей небагато. Це третій і останній день святкувань чотиривікових роковин Мікеланджело Анджело Буонарроті.
Усе місто осяяне ілюмінацією, усі довколишні пагорби теж, народ затопив вулиці; здається, ніби занурюєшся в океан, коли проїздиш між шпалерами чорного люду обабіч екіпажа. Дивитися на це чудово: люди кричать, ідуть, жестикулюють. Ми починаємо підійматися на пагорб по алеях Мікеланджело, Галілея і так далі, але біля майдану Мікеланджело екіпажі спиняють дуже чемні поліцейські, і далі треба йти пішки, до концерту, який дають у великому павільйоні на майдані. Старі вежі, Порте-Санте — усе те ніби палає. Увесь пагорб згори донизу обвитий смугами вогню, незліченний народ, музика на кожному кроці! Після доволі довгих роздумів я наважуюся вийти з екіпажа, філософськи підбираю свій білий шлейф, беру тітку під руку й занурююся по саме горло в цей ревучий чорний натовп. Лише ті, хто мене знає, можуть зрозуміти, яку незвичайну річ я робила. Зовсім самі, дві жінки, серед цієї черні, шаленої з радості й тріумфу. Дорогою я ловлю не одне: Глянь на того янгола, ой, яка гарна білявка, біла, мов фея! — але це тішить мене не надто, і, так і не пішовши на той концерт, ми вертаємося до екіпажа, а слідом за нами — двоє юнаків, що вголос кажуть улесливі, але неприємні мені речі.
Натовп більшає щомиті. Я спокійна: я бачу натовп, та не бачу світського товариства. Ах! Якби мені показали бодай три екіпажі з вищого світу, я подалася б додому, плачучи з люті. Та мені їх не показують, я тішуся ілюмінацією, милуюся, я спокійна, і все гаразд. Далебі, цей пагорб із велетенськими осяяними сходами, ці Порте-Санте нагорі, що сяють світлом, — то королівське видовище! А короля жодного! О Вікторе-Еммануїле!
Мій кузене! Ви проґавлюєте чудову нагоду!
Ми спускаємося назад з великими труднощами через незліченні екіпажі, що стоять на всьому підйомі. Собор із вежею ніби палає, а палаццо Веккьо з колонадою і статуями у світлі прекрасніший за все, що я досі бачила.
Баптистерій Сан-Джованні з дверима роботи Бенвенуто Челліні — усе це ввечері справляє дивовижне враження.
Додайте до цього незліченний жвавий натовп. З глузду можна зʼїхати, скільки тут шедеврів. На кожному кроці натикаєшся на якийсь дивовижний витвір!
Дешевий шинок, а поруч палац, торговець кавунами поруч із мармуровою статуєю.
Картини й статуї є навіть у... словом, усюди.
Жодна подорож не задовольнила мене так, як ця, — я нарешті натрапляю на речі, які справді варто побачити. Я обожнюю ці темні палаци — Строцці, Орсо тощо; обожнюю ці велетенські брами, ці чудові двори, ці галереї, ці колонади. Це велично, це грандіозно, це прекрасно!
Ах! Світ занепадає; хочеться провалитися крізь землю, порівнюючи жалюгідні сучасні будівлі з цим велетенським камінням, нагромадженим одне на одне й здійнятим аж до неба. Проходиш під мостами, що зʼєднують палаци на запаморочливій висоті.
О доню моя! Бережи свої вислови — що ж ти скажеш про Рим?

Примітки

В оригіналі італійською: «al Museo delle pietre dure» — флорентійський музей, що спеціалізується на мозаїках із напівкоштовного каміння (pietra dura). ↩
В оригіналі італійською: «alla galleria delle belli arti» (Академія). У Марі помилка: «belli» мало б бути «belle» (жіночий рід множини). ↩
В оригіналі італійською: «delle feste del centenario» (святкування чотиристаліття від дня народження Мікеланджело). ↩
Назва картини італійською («le Marie al sepoloro» — так у тексті; правильно «sepolcro»): «Марії біля гробу» — біблійна сцена (жінки-мироносиці). ↩
В оригіналі італійською: «le viali». ↩
В оригіналі італійською: «del piazzale» (майдан Мікеланджело, оглядовий майданчик над містом). ↩
В оригіналі англійською: «policemen». ↩
В оригіналі італійською: «le parte Sante» (так у тексті; очевидно, «porte Sante» — «Святі ворота»). ↩
В оригіналі італійською: «Guarda quell angelo, ou che bella bionda ó bianca come una fata!» («ou» — так у тексті). ↩
В оригіналі італійською: «porte Santé» (так у тексті; «Святі ворота»). ↩
В оригіналі італійською: «battistero di San Giovanni» (баптистерій Святого Іоанна у Флоренції). Марі помиляється: знамениті двері виконав Лоренцо Гіберті, а не Челліні. ↩