Неділя, 12 вересня 1875

О першій годині десять хвилин ми знову сідаємо до вагона разом з італійським маркізом і маркізою та їхнім немовлям.
Я так звикла подорожувати, останнім часом тільки те й роблю. Ах! Тепер я добре знаю, чому більшість чоловіків не люблять своїх дружин. Ця італійка дала мені добрий урок подружнього мистецтва. Її немовля чарівне, біло-рожеве й біляве, мов англієць, я навіть ним милувалася. Та ось ста-
лася цілком природна катастрофа, і саме мати, попри присутність няньки, усе зробила сама. Тьху, яка гидота!
Я добре розумію чоловіків, які йдуть до клубу або до жінок чепурних і милих, тікаючи від своїх дружин з несвіжими спідницями, з ощадливості, із заклопотаними обличчями, з дітьми... та катастрофами. Я не звинувачую чоловіків, борони Боже, — я їх схвалюю, я їх жалію.
Це жінки роблять подружнє життя поганим, надто прагнучи зробити його добрим. І вони ще сміють нарікати!
Зрештою, хіба що бути мною чи майже мною, інакше неможливо втримати чоловіка в межах comme il faut. Я не кажу про те, щоб утримати любов, — це річ неможлива: вона приходить сама собою, а потім вислизає з рук, мов клубок диму.
Є жінки, які гадають, ніби втримують любов своїм умінням чи своїм кокетством. Та де там, вони не втримують геть нічого, і доказ цьому той, що коли любов відходить, то все їхнє вміння, усе їхнє кокетство ні до чого не придатні, і тоді вони ще нещасніші за жінок простих.
Увечері у Флоренції.
Ось я й тут!
Ах!
Ми беремо фіакр і їдемо до готелю «Нью-Йорк», який порекомендував мені Вінслоу (я забула сказати, що зустріла його в «Гранд-готелі» в Парижі).
Місто видається мені пересічним, але пожвавлення тут велике; на всіх перехрестях продають кавуни шматками, я була голодна й зізнаюся, що ці кавуни, такі червоні й такі свіжі, дуже мене спокусили.
Наше вікно виходить на площу та на Арно. Я звеліла принести мені програму свят. Перший день був сьогодні.
Я гадала, що мій кузен Віктор-Еммануїл зуміє скористатися з чудової нагоди, яку йому надано.
Чотиривікові роковини Мікеланджело Анджело Буонарроті — за твого нікчемного правління!
І ти не скликаєш усіх володарів, і не влаштовуєш їм свят, яких вони ще зроду не бачили, і не здіймаєш галасу? О королю! О недоумку! Твій син, твій онук, син твого онука царюватимуть і не матимуть такої нагоди!
О гладка масо м'яса! О королю без честолюбства, та що я кажу! — без самолюбства.
Є, звісно, усілякі з'їзди, концерти, ілюмінації, бал у казино, у колишньому палаці Боргезе. Та жодного короля! Нічого такого, як мені хочеться!
Я дякую за це Богові, водночас докоряючи Віктору-Еммануїлові: якби влаштували свята, як я гадала, я померла б із заздрощів і досади. Бо я напевне на них не потрапила б.
А найгидкіше те, що ми не знаємо тут жодної живої душі. Самі, самі, самі! Дві самотні жінки — що ж тут вдієш! Надто коли ти не якесь страховисько і коли ти елегантна.
Та що вже! Скорімося!