Субота, 11 вересня 1875

Я снідаю, як давно вже не снідала, і мені здається, що я нічого не з'їла.
Я квапуся, я горю, мені хочеться швидше бути у Флоренції, швидше повернутися, швидше все владнати, швидше перебути зиму в Римі. Усе швидко.
До побачення, люба моєму серцю місто!
О третій я її покидаю; у Вентімільї — досить прикра пригода: Гасліна, той маляр, що позаминулої зими спартачив мій портрет, підходить до нас, люб'язно розсипається й сідає до нашого вагона. Уявляєте собі, як це мене втішило!
Мати перед собою цього собаку-маляра цілих шість годин — та я не стала церемонитися: забилася в свій куток і весь час читала, лише зрідка втручаючись у розмову, яку вела з ним тітка.
Я прибуваю до Генуї...
— Ну от, це наче coup de foudre, як кажуть у Оффенбаха, я закохана в Італію, у ту саму Італію, яку ненавиділа. Отак воно! Я говорю італійською до нестями!
Ми спиняємося в готелі «Франція», я в захваті від усього.
Ці старовинні палаци з їхніми велетенськими вікнами, з балконами! Навіть наш готель, наша кімната має чудове вікно, таке велике, якого у Франції й уявити годі, з поетичною балюстрадою.
Уся в білому, я стала біля вікна — тут би серенаду, та де там: замість неї повз проходять п'яні англійські матроси, виспівуючи якусь варварську пісню, уже й не знаю яку. Дарма, я однаково в захваті.