Понеділок, 13 вересня 1875

Ну ж бо, треба трохи зібрати докупи свої думки! Що більше маю розповісти, то менше пишу. Бо коли мені багато треба сказати, я нетерпляча й роздратована.
Що за життя, що за пожвавлення, музика, спів, крики звідусіль! Мені тут добре, люди, що мене оточують, такі, як я.
Одні, як каже Вілкі Коллінз, живуть сидячи, інші — крокуючи, а ще інші — бігцем. Я живу бігцем.
Ми не їдемо нікуди особливо, а просто роз'їжджаємо всім містом у ландо й при повному вбранні. О, як я люблю ці темні будинки, ці портики, ці колони, цю масивну величну архітектуру! Соромтеся, французькі, російські, англійські архітектори, ховайтеся під землю!
Дешевенькі паризькі палаци, западіться, розсипте́ся під землю!
Окрім Лувру — Лувр поза всякою критикою, — але все інше. Ніколи не досягти тієї чудової пишноти італійців. Я витріщила очі, побачивши велетенське каміння palazzo Pitti! Місто брудне, обідране, більшість будинків майже в руїнах, та скільки тут краси!
Viali Галілея, Макіавеллі та Мікеланджело прегарні. А porte sante!
О місто Данте, Медічі, Савонароли, як ти повне чудових споминів для тих, хто мислить, хто відчуває, хто знає!
Скільки шедеврів! Скільки напівруїн!
О нікчемний королю! Ах! Якби я була королевою!
Ми їдемо до Кашіне й спиняємося перед тим рестораном, де модно спинятися; пани підходять до екіпажів і розмовляють із дамами. Їх було четверо, і я закладаюся, що це флорентійські Саетоне, Джирофла, Фіулулу та Даніс.
Тітка ввечері виходить сама пройтися по крамницях, але за півгодини повертається. Двоє чоловіків ішли за нею аж до готелю.
Ах! Як тут добре. Лише ввечері виходять на люди, співають, кричать! Як я люблю це життя — живе, таємниче, поетичне!
Ми проїхали повз віллу Демідова.
Який щасливий чоловік! Я не розумію, як можна думати про чоловіка, який не може дати багатства, імені, блиску.
Принаймні я не можу. Інші — нехай роблять, як хочуть.
Ми тут наче в дикому лісі, як Данте per una selva selvaggia. Ми не знаємо нікого, це верх прикрості. Я не знаю, куди ходять, які тут свята, нічого, нічого, нічого!
Та, як сказав один російський поет, наше щастя — у жалюгідному невіданні. Це правда, я нічого тут не знаю й майже спокійна. Я б дуже розгнівалася на того, хто вивів би мене з цього жалюгідного невідання, хто сказав би мені, що там — бал, а тут — свято. Я хотіла б туди потрапити й мучилася б.
Які ж вони кумедні в Ніцці! Приходила Данилова й каже, що подейкують про шлюб між мною та Гектором. На це тітка заходилася з усіх сил чистити Гектора.
— Звісно, звісно, — казала Данилова, — це неможливо, коли він такий розпусний хлопчисько, хай йому чорт.
І вона розповідає всіляке, а на доказ марнотратства й шаленства згаданого хлопчиська, такого розпусного, розповідає, що він часто бере на вулиці якусь красуню, частує її вечерею в London House, сміється, бавиться, а потім жбурляє їй банкноту в п'ятсот франків, кажучи:
— А тепер забирайся, ти що, гадаєш, мені треба від тебе чогось іще! Я тебе нагодував — і годі, забирайся!
Оце воно! Тут видно вельможного пана. Мені це до вподоби більше, ніж я можу висловити.
Я пишу, а там, на площі, співають, метушаться, сміються,
кричать!
Ах! Як це гарно!
Не хочеться лягати спати, хотілося б жити вночі й спати вдень.
Я написала Олександрові, щоб надіслав мені коней. Лише російські коні чогось варті. Місяць сяє чудово, а наш готель стоїть на єдиній частині Арно, що не потворна й не пересохла, як та чудова річка Пайон у Ніцці.
Я не тямлю себе, а до завтра — відвідини галерей, палаців.
Ах! Як добре тут живеться!

Примітки

Італійською: viali — алеї, бульвари; porte sante — «святі ворота», вхід до цвинтаря Сан-Мініато у Флоренції.
Італійською (Данте, «Пекло», пісня I): «диким лісом», «по дикій пущі».