Субота, 14 серпня 1875

Коли подумаю, що живемо лише раз, мені аж гірко марнувати час у цій клятій країні ковбас!
Наші йдуть слухати музику, а я сиджу вдома й чую, як вона жалібно скиглить.
Я нікуди не ходила, крім купалень, що навпроти. Нікого немає. Краще було б лишитися в Ніцці з Меркурієм і К°.
Коли згадаю про Джирофлу й про Робенсон, мені стає неспокійно.
Капелюх із чорного фетру чарівного фасону і сукня з темно-синього, майже чорного сукна, зовсім гладенька, що щільно облягає стегна, зі шлейфом, але шлейф підібраний і відкинутий набік, як на амазонці, і з-під нього видно білу нижню спідницю, яка вже сама тягнеться по землі. Черевики з жовтої шкіри з пряжками, панчохи кольору екрю. Свіже обличчя, царська постава, граційна хода.
Побачивши, як я спускаюся, Діна вигукує: «Я тебе не впізнаю! Ти мов старовинна картина!»
Що значить убрання! Цілком справедливо захоплена власною особою, я прошу Діну провести мене містом. Це не місто, а наче парк якогось замку.
Місце чарівне, і на кожному кроці бачиш стежки, що здіймаються вгору й губляться в зелені, балкони з балюстрадами, сільські місточки, гори, рівнини. Справді чарівно. Але на ці балюстради ніхто не спирається, алеї безлюдні, поетичні й мальовничі сходи порожні.
Милуючись цими красотами, я вголос нарікаю.
Ось, моя люба, наприклад, я кажу, що нуджуся, що нікого немає, — хтось підходить ззаду, я обертаюся, а це людина, яка думає те саме, що я щойно сказала, ми заговорюємо — і маєш!
Ну що ж! — вигукує вона. — То обернися, швидше!
Я обертаюся і бачу… свиню, біло-рожеву, яку вели на привʼязі.
О сьомій ми спускаємося до молочарні. Чарівно: то підіймаєшся, то спускаєшся чудовими стежками.
Увесь Шланґенбад — чарівний сад: ні вулиць, ні площ, тут і там охайні й прості будиночки.
Я ледве говорю по-німецьки й вигадую нову мову, додаючи irt до всіх французьких слів; усі сміються й говорять, як я. Я скаржуся на нудьгу й прошу привабливих і пристойних молодих людей. Князь пропонує мені російського військового аташе, який тут перебуває і чийого імені я не знаю.
За вечерею він сидить за іншим столом, а князь раз у раз повторює, що завтра будуть похорони, — бідолашного агента пронизують мої погляди. Він мене не помітив, і я на нього не дивилася; він видається мені посереднім.
Але все одно сміємося. Я тут як Базілевич спочатку в Спа, що на все горло вимагала кавалерів.
Чому це мене кохає Фіулулу, а не Джирофла!
Бідолашний маленький ніццянець: йому від цього тільки лихо, а мені ніякого пуття.
А от якби то був інший, він поїхав би за мною сюди, і я була б у захваті.
Як шкода, що це один, а не другий. І подивіться, як воно буває. Одного я ні на мить не бажала, а другого бажала довго. Це безглуздя, слово честі!
Я вже не кажу про враження, яке я тут справила. Така, як була сьогодні, я могла б справити його й на інше товариство, і деінде, а не в Шланґенбаді. Та хоч яке миршаве товариство, а все-таки це завжди якась приємність.
Мені бракує мого двору; ах, якби тільки вони були тут, мої ніццькі знайомі, все було б гаразд. Змирімося, лягаймо рано, вставаймо з півнями, це піде мені на користь.
Найгидкіше те, що тут немає жодного пристойного дзеркала: у них ти синя й перекошена, до того ж вони маленькі, всієї сукні не видно. Десять разів на день я підходжу до шафи, щоб на себе помилуватися, і натрапляю на дурне дерево! Це тяжке позбавлення.
Після вечері я йду нагору; ледве освітленим коридором назустріч мені йде якийсь пан, я випростовуюся і… це Валіцький!
Ех, друже мій, яка прикрість: я думала, що зустріну когось, а це ви. Ідіть до біса!
Карти пророкують мені повернення, яке мене вельми приємно здивує. Я розважаюся тим, що говорю, як Джирофла, переймаю всі його жести й манери. Це жалюгідно. Невже я ніколи не втовкмачу собі в голову, що йому на мене начхати!