Пʼятниця, 13 серпня 1875

Яка жахлива подорож; у Бінгенбрюку, здається, ми виходимо з вагона й двадцять хвилин ідемо пішки. Потім сідаємо на пароплав; береги Рейну нітрохи мене не тішать — так дим і вітер мене мордують. Висідаємо в Рюдесгаймі й чекаємо годину двадцять хвилин, і весь цей час я не перестаю плакати, а сама до пуття й не сказала б чому.
Лихі карти, чорний дим, відʼїзд із Парижа — усе, усе.
В Ельтвілі ми знову міняємо спосіб пересування. Валіцький приїздить по нас у ландо, за півтори години ми прибуваємо. Кілька будиночків між двома горами.
Годі й уявити той глибокий спокій, що панує в цьому місці. Мені здається, що в могилі й то жвавіше.
Мама зустрічає мене, біля входу мене відрекомендовують княгині Черкаській, потім мені відрекомендовують князя. Не думаю, що вони з вищого світу. Мати сяє, я в захваті, що знову її бачу.
За годину я нуджуся, ми йдемо до купалень, і я розповідаю все, що сталося від їхнього відʼїзду. Коли все це розказано, я нуджуся знову.
Увечері мамі трохи недобре, але все вгамовується, і я читаю Діні зі свого щоденника про останній сільський бал і багато всякого про Джирофлу. Її це читання розважило.
Ми отримали листа від тітки, ось що вона пише: Даніс вважає Марі досконалістю, бідолашний Фіулулу геть закоханий.
Бідолашний Фіулулу, я це добре знаю, і мені його шкода від щирого серця.
Саетоне наполегливо просить портрет Марі, що ж мені робити?
Я негайно пишу їй, щоб віддала йому. І нарешті вона каже:
— Джирофла приїздив на один день до Ніцци, а потім знову подався до Парижа. Після Парижа він покращав і гуляє в білому. Він підбив нас поїхати до Монако.
Проджерс написала Саетоне, що привезе на сезон міс Робенсон, пасію Джирофли. Усе це робиться, щоб знову прибрати Джирофлу до рук. Далі вона пише про речі, до яких мені байдуже. Як по правді, поки не прийшов цей лист, я змирилася й була спокійна, а потім — то вже інша річ. Джирофла покращав, пише вона, і це мені його нагадує, і я пригадую цього гарненького хлопця. Робенсон, його колишня пасія, — усе це робиться, щоб знову прибрати Джирофлу до рук.
Ну й ну! Ці необачні слова вибивають мене з колії, і мене охоплюють якісь ревнощі. Тільки цього ще бракувало!
До самотності, до нудьги, до смутку Шланґенбада тітка, сама того не відаючи, додала ще цю муку!
Я була скромна, кажучи якісь ревнощі. Вони гризуть мені серце. Зрештою, я заздрю всім жінкам, яких кохають. Мені здається, що всі серця мають належати мені.
Яке ж нестерпне переконання!
Вечеряємо о восьмій із Черкаськими. Жодної цікавої душі.
Валіцький будує очі досить гарненькій німецькій панні, і це всіх тішить, а вона шаріється. Є ще одна російська панна, негарна, до того ж подорожує сама, і з нею Валіцький витворяє й верзе дурниці. Ось і всі тутешні розваги.
Я спробую зʼїздити до Баден-Бадена. Може, побачу там Вічного.
Я співаю, і мій голос справляє звичне враження.
Тут гуляють без капелюха, балакають з усяким простолюдом, який тут є. Приємний спочинок! Глушина, глухіша за російську. Смуток, спокій, відраза.
(На мотив із «Річарда Левине Серце»).
У німецькому містечку Гарна дівчина зітхає, Її запал завмирає, А журба її велика! Якби Джирофла був тут, Я б скрикнула: геть журбу!
викресленогеть інший чоловік.
Інша істота Могла б його замінити, Та сама лиш краса природи Тільки холодить мене.
(на мотив із «Річарда Левине Серце»)

Примітки

В оригіналі французькою: «Bigre!». ↩
В оригіналі латиною: «Requiem delectabile» [sic] — спотворена псевдолатина (можливо, від Requiem aeternam — «вічний спокій»); жартівливо-іронічний латинізм Марі. ↩
«Річард Левине Серце» (фр. Richard Cœur de Lion) — опера Андре Гретрі (1784); Марі складає пародійні куплети на її мелодію. ↩