Неділя, 11 липня 1875

До церкви й до монастиря, як минулої неділі. Черниці питали мене, чи не починає вже приходити покликання.
По обіді мені так зле, що я не маю сили вдягтися.
Ми замикаємось, три Грації, і куримо в моїй кімнаті. Ніна прийшла до нас у пеньюарі й боса.
Уся бліда й млосна, я йду на музику з тіткою та двома дівчатами.
Там одразу ж Одіффер пропонує пообідати в London House, а звідти йти просто на бал. Кращого я й не бажала — я подумала про це саме тієї миті, коли він це казав.
Обідаємо погано, зате сміємося з Саетоне й Марі. Саетоне, який останні кілька днів здається холодним і ховається.
Сапоженікови беруть Фіулулу, а ми беремо Одіффера й їдемо на той бал — той самий, що й минулої неділі, але ще осяйніший, ще ошатніший, з оркестром 111-го лінійного полку.
Нам відрекомендовують купу люду (помилуйтеся вишуканими висловами): Ґотьє, Шевальє, секретаря префектури, Курсона де Ла Вільнева й Даніса, а тоді тих, кого ми вже знаємо: Ґодара, д'Одіффре, Ґалулу, Саетоне й Біховця. Ось наші кавалери. Ґотьє — це той самий славнозвісний Пепіно, яким Ольга заходилася опікуватись за відсутності свого «братика».
Я сьогодні в ударі, та й усі теж. До того ж я розклала карти, і вони наворожили мені те, що я зараз розповім.
Одне слово, перед вами жінка радісна й задоволена. Подивуймося Божій доброті й вознесімо хвалу його милосердю!
Та, по правді, я негідна.
Я танцюю з усіма нашими фатами. Вальс із Джирофлою, але танцюємо ми мало. Він розповідає мені про свій сон, той сон, що так його чарує і в якому весь час ішлося про мене. Я прошу його розповісти, він кривиться, я забороняю йому згадувати про це, а він каже, що то було надто приємно, щоб про це більше не говорити. Одне слово — мавпування. І знову, коли він бере мене за стан, щоб танцювати, — той самий поштовх. Мені стільки треба сказати, що я не знаю, з чого почати, і чорнило висихає на моєму пері.
Нарешті!
Я йду сваритися з дядьком, Даніс приєднується до нас за будинком, чи радше ось як воно є. Танцюють за будинком, а перед будинком є невеличкий садок, але музика грає ззаду й ілюмінація ззаду, тож перед — це щось на кшталт майже темного місця, освітленого подекуди кольоровими ліхтариками, схованими в траві.
Саме там нас і знаходить Даніс, цей чоловічок підстрибує й танцює. Я заводжу мову про те, щоб улаштувати свято в Турі. Вони вважають, що думка чудова, я беруся переговорити про це з власником замку, а вони обіцяють усе влаштувати.
Саетоне дражнить мене д'Одіффре і з таємничим виглядом каже, що більше не сміє підходити, адже — «це… Фла!»
Фла каже, що більше не хоче танцювати, і вдає зневіреного.
— Пане д'Одіффре, — кажу я йому, тримаючись за руку Саетоне, — а ви хіба не запросите мене на танець?
— Та що ви, панно, та звісно ж, та я був би в захваті, та… — вигукує збентежений чолов'яга.
— Гаразд, гаразд, тоді наступний вальс, — і я йду собі.
Потім, зустрівши його знову,
— Отже, панно, — каже він мені, — наступний вальс, бо я теж хочу мати свою прогулянку за будинком; ви ж ходили з усіма, я бачив.
Надходить вальс, я трохи втомлена, мене й на мить не лишають сидіти. Він приходить по мене:
— Я втомлена, пане.
От бачте — щойно я приходжу, мені кажуть: «Я втомлена, пане», — от бачте!
Ми прогулюємося під час вальсу, в перерві, під наступну польку — і аж до кадрилі, яку я танцюю з Шевальє.
Спершу там, де всі, а тоді он там.
Натяками, загадками, ледь відчутними потисками руки, мовчанням хлопець каже мені, що кохає мене! Він доходить навіть до того, що хоче померти:
— Ніколи я не помру так гарно, як зараз, — каже він так, що зворушив би будь-кого, окрім мене.
Я була б зворушена, sed fides deficit.
Він знає, що я прихильна до нього, і хоче спробувати. Та стоп! Я пильную себе.
— Ми прогулювалися тут із паном Саетоне й паном Данісом, — кажу я.
— Так, так, із Саетоне, це я знаю.
— Ми весь час сварилися, він казав мені дурниці.
— Так, і вас це дратувало; Джирофле теж мені це казав, але я був дуже задоволений.
— Чим?
— Тим, що казав вам Саетоне.
— Та що ж він мені казав?
— Ах, авжеж!
— Що?
— Так, що?
— Я не знаю.
— Знаєте.
— Він казав мені, — кажу я трохи зніяковіло, — він казав мені, ні, це я йому казала, що треба влаштувати свято в Турі, і справді, — провадила я хоробро, — це було б дуже мило (а тоді ще швидше), улаштуйте ж бо свято, феєрверк у Турі.
— Ах, панно, ось вони які, жінки: у ту мить, коли… ви обертаєте це на сільський бал, на свято в Турі, у ту мить, коли молодик складає вам деклар… [sic] Ох! що це я кажу! (хитаючи головою) у ту мить, коли… словом… ви переводите розмову на інше. Ах, панно…
— Ах, пане, — кажу я, наслідуючи його тон, жалібно.
Весь час він каже мені те саме, і весь час я відповідаю йому, що не розумію, про що він.
— Ви чудово розумієте.
— Запевняю вас, що ні.
— Усі жінки однакові! Ви не хочете розуміти.
— Я не можу.
— От бачте, я б і хтіла, та не можу, от бачте! —
— Е! авжеж, усі чоловіки однакові: вони ніколи не висловлюються прямо, а тільки ходять кругом та маячать.
— Ах, панно!
Я сміюся.
— Ходімо звідси, тут пускають ракети, нас уб'ють, — кажу я йому.
— Як це, невже ви справді тримаєтеся за життя? — каже він, наполовину сміючись, наполовину серйозно.
— Та трохи.
— А я хотів би померти (зупиняючись), ніколи мені не буде так добре, як цієї миті.
— А я хочу жити, ходімо.
Нічого серйозного, я для нього те саме, що він для мене. Я трохи прикро вражена. Чи маю я право вимагати більше, ніж можу дати навзамін? Та що там! Нам двадцять чотири й шістнадцять, ми вродливі, ми бавимося. Quid melior?
Я підозрюю цю істоту в лихих помислах: він хоче довести мене до того, щоб я сказала, що кохаю його, а тоді відступитися. Та цієї втіхи він не матиме. Хай-но він побачить тепер, що я розумію його гру, — і він заговорить інакше.
Тепер я кажу, що не розумію, потім скажу, що не вірю, і нарешті — що розумію й вірю, але не хочу.
Свято в Турі «буде тоді й так, як я захочу». Анітрохи цьому не вірю.
Це хлопець хитрий і повний лукавства.
Як же я дякую Богові, що я недовірлива!
Ольга й Ґодар біжать за нами, і ми вчотирьох сідаємо на сходах будинку — ті сходи, освітлені смолоскипами [Викреслено: нагадують стародавні храми], мов приступки поганського храму. Ґодар звірявся Ользі, він сказав, що його мають за дурника. Бігме, це чарівно.
Ми танцюємо вільну кадриль, сміючись і бавлячись, мов блаженні. Ольга відверто дражнить нас. А що це ви робили, а де це ви ховалися, тощо, тощо.
У мене черевички повні піску, вона їх знімає й знов узуває просто перед цими двома горобчиками. Я не змогла б обійтися без моїх двох Грацій. Я їх обожнюю, вони мені конче потрібні.
Повернувшись із Набережної, я танцюю з Шевальє. Марі напроти.
Ну то й що, — каже вона мені, виконуючи дамський ланцюжок, — *він сказав тобі, що кохає тебе?
— Ні, ні, мовчи.*
Ольга з іншого боку:
Ну то як, він сказав тобі, що кохає тебе?
— Іди геть, це неправда.
Браво, три Грації!
Товариство процвітає! Три дівчини й дев'ятеро хлопців. По троє на кожну, хай йому грець! отак-то ми йдемо. Audacter et amanter
Ми з тіткою відвозимо Джирофлу додому, і дорогою я заводжу мову про свято в нього.
— Але ж мені потрібна якась причина для цієї ілюмінації і всього іншого, бо мене матимуть за навіженого.
— Як це причина, а потерпілі від повені! чудова причина.
Він міркує, і, може, таки влаштує.
Та ви тільки гляньте на цю істоту — він міркує, коли я чогось хочу! Фе! не так воно велося за добрих давніх часів.
Та якщо він мене не кохає, то навіщо влаштовувати свято?
Авжеж — якщо не кохає. Але якщо кохає?
Побачимо.
— Ах, тітонько, — кажу я, піднімаючись сходами, — скільки ж це клопоту: ноги болять, лягаєш пізно!
Джирофла попрощався зі мною, сказавши тихесенько:
— Знаєте, сьогодні — тригодинний сон.
— Гаразд, нехай чотиригодинний, якщо хочете.
Сапоженікови вечеряють у нас, і я розповідаю або даю здогадатися майже про все.
Ольга благає мене бути добрішою до мого «братика», бо він такий нещасний, що я з ним кепсько поводжуся.
Я з ним не кепсько поводжуся й навіть дозволила йому з великою поблажливістю потискати мені руку в танці й руку під час прогулянки. Я навіть дуже добра. Не можу ж я покласти голову йому на плече. Е… знаєте, по секрету, отут, просто моєму щоденникові: мені страшенно цього кортіло.
Ну то й що? Хіба ж я не обіцяла говорити все.
Якщо він мене кохає, це щось дивовижне, бо карти мені це наворожили, і, куштуючи кожен новий плід, я бажала, щоб він мене покохав.
Ви ж знаєте цю прикмету: коли вперше за рік куштуєш якийсь плід, треба чогось побажати. Цього року я з'їла щонайменше десять видів плодів — і жодного разу не забула побажати собі Джирофлу.

Примітки

London House — модний ресторан-готель у Ніцці; назву збережено в оригіналі.
sed fides deficit (лат.) — «але бракує довіри»; у рукописі скорочено й перекручено («scd fidcs deficit»). Марі була б зворушена, та не вірить у його щирість.
Quid melior? (лат.) — «Що могло б бути кращим?»; Марі полюбляє латинські вислови — данина її класичній освіті.
Audacter et amanter (лат.) — «Сміливо й любовно»; радісне гасло Марі на цей вечір.