Середа, 7 липня 1875

Мені знову снився цей фат, усю ніч я його бачила. Мені сумно й нудно.
Мама о другій їде з Діною та Валіцьким до Шланґенбада. Але засмучує мене не це. Я сердита, бо коли Одіффре поїде, я нудьгуватиму, а тітка подумає, що я його кохаю і що саме через це сумую.
Я бажаю його любові, а сама його не кохаю. Це гріх, мені бракує мужності цьому опиратися, Бог мене покарає. Так, якщо він мене кохає; а якщо не кохає, то й карати мене не буде за що.
Щось мені підказує, що він мене покарає.
Вони поїхали! Ми всі були на вокзалі, і я — в рожевому; ця сукня з ліфом такого крою, якого я ніколи на собі не бачила, надає мені звабливого й граціозного вигляду, який буває в мене лише тоді, коли я зовсім гола. Ми не плакали, я співала прощальні куплети.
Коли ж то поїду я?
Ми з Марі влаштовуємося на помості біля купалень, а тітка лишається сама з тими, кого бачимо щодня.
Мені нудно, мені сумно. Тітка приходить до нас на поміст, і за кілька хвилин, походивши павичем із панночками Арсон, наше маленьке товариство поповнилося зʼявляється наш красень ніццянець, але огидний Ґалула йде за ним по пʼятах.
Відʼїзд наших пояснює мій сумний вигляд. Якби мама, на біду, лишилася, мені було б дуже ніяково.
— Я теж буду не проти, щоб ці дні минули й можна було поїхати, — каже Одіффер.
— Але що ж вас тримає? — питає його тітка.
— Що вдієш, пані, є одна справа, яка ще не закінчена, а саме ті справи, що мали б закінчитися за двадцять чотири години, тягнуться місяцями, — а потім, обернувшись до мене:
— Ви підете в неділю на бал?
— Не знаю, мабуть, ні.
— О! але ж так не можна. Чому ви не підете?
— Яке вам до того діло, коли ви їдете.
— Але ж я не їду в неділю.
— А коли ж?
— О, я поїду наступного тижня, а може, й пізніше, не знаю.
— Ви поїдете так само, як їхали досі, — каже Марі.
Я скаржуся на відʼїзд наших і не вдаю фальшивої веселості.
Сідаючи в екіпаж, я впускаю одну зі своїх гвоздик; Джирофла підбирає її й уставляє собі в петлицю.
— Віддайте, пане.
— Е ні!
— Ви забираєте в мене половину моєї веселості, — кажу я жалібно.
— Ах, мадемуазель, мені вона теж дуже потрібна, — сумно відповідає він.
— Приходьте сьогодні ввечері до нас, — каже йому тітка, — і ми поїдемо покататися в екіпажі.
— О! Оце буде добре.
Зачепили чимало чутливих струн Джирофли.
Говорили про чоловіків, які бʼють дружин, і він, як добрий син, сказав, що єдиний спосіб позбутися неприємної дружини — це її прибити. Як обнадійливо.
Мені здається, я ясно бачу його гру. Він хоче, щоб я в нього закохалася, а я хочу того самого. Найшла коса на камінь, як каже російське прислівʼя.
Задля розваги, коли ми були на купанні, я на мить схилила голову, втупивши очі невідь у що, як усі, хто мріє, і відчула, що на мене дивляться жадібні очі.
Гаразд, він гадає, що справляє враження. Дурень думкою багатіє, каже інше російське прислівʼя.
Я вдягаю сукню з білого вишитого кашеміру, зачісуюся з широкою чорною оксамитовою стрічкою довкола голови, як ніццька селянка, і йду побазікати з нашими сусідками з вулиці Франс. Ці добрі жінки в захваті. Сьогодні ввечері я беру меланхолійний тон і, вийшовши з-за чаю, стаю у віконній ніші, і Одіффре приходить туди до мене. Говоримо про зорі, і цей гарний юнак дотепничає про Господа Бога, газ, лічильник, від якого в Господа Бога ключ, і т. д., і т. д.
А я обурююся і говорю йому про Бога й Церкву суворо й побожно. Ні, ви тільки уявіть мене, коли я проповідую!
Кататися не їдемо. Тітка сумує так, що аж негоже. О пів на дванадцяту вони йдуть. Цей Ґалула огидний: він понамальовував карикатур на вчорашні ігри. Свою я спалила.
Діна вийшла дуже схожою, але ми не сміялися. Це було безглуздо. Цей брудний і вульгарний писарчук псує мені мого гарного ніццянця, єдиного, хто стерпний. Не розумію цієї манії тягати за собою всякий непотріб.
А проте цей струс мусить щось означати. Лише двоє чоловіків змусили мене його відчути. Не те щоб я кохала цього, адже з тим, іншим, було те саме, а того іншого я ненавиділа.
Зрештою, побачимо.