Четвер, 8 липня 1875

Примітка упорядників
[Один рядок закреслено]
Трифон за наказом пана мого дідуся вбив Мопса. Цього нещасного пса віддали Амбруазові, щоб той його доглядав, а він тримав його на привʼязі; і бідолашна тварина обірвала мотузку, прибігла сюди до мене — і її вбили без жодного милосердя. Скажіть, добрі люди, хіба ж не повстає ваше серце, хіба ж ви не сповнені гніву!
Такий вчинок не потребує коментарів.
А я ж була така прихильна до цього жахливого старого.
Це такий негідний, і жахливий, і жорстокий, і підлий вчинок, що я не можу висловити всього, що про нього думаю. Я його переповідаю — і нехай судять самі.
Приходять Ніна й Смирнов, і я розповідаю їм про це звірство. Вони вражені й засмучені.
На музиці наші панове підходять побалакати й питають, як я почуваюся.
Погано, дуже погано, — і я розповідаю про своє горе. Джирофла трохи мене смішить, але я отупіла й люта, бо помститися ніяк. Він пропонує відлупцювати Трифона, зголошується сам прийти на місце мого пса — за умови, що я доглядатиму й голубитиму його, як того, — і обіцяє завтра прислати кошеня. Та все це мене не втішає: помститись я не можу.
Я у жахливому настрої.
Я заявила цьому нікчемному старому, назвавши його так, як він заслуговує, що більше не приходитиму до павільйону, що більше з ним не розмовлятиму, що знати його не хочу.
Хочу обідати в «London House». Кажу про це, але Джирофла вже домовився з Саетоне й Данісом. Ніби це могло завадити йому пообідати з нами. Нікчема він, усі проти мене. Жахливий день.
Коли я покликала Трифона, щоб насварити його, він зухвало відповів мені, що я нічого йому не вдію.
І правда, він-бо належить панові моєму дідусеві. О! але ж я розцілувала б в обидві щоки того, хто б мені відмолотив цього мерзотника!
Доки можна помститися, нема гніву, який не тішив би. Та бути в моєму становищі — це верх шаленства!
Від такого недовго й жовтяницю дістати. Я не кричала, не червоніла, але розлютилася до блідоти. Це жахливо, це нечуване зухвальство, убивча образа! Боже мій!
Я обідаю, не зронивши ані слова, під помаранчами й пальмами «London House» і вертаюся пригнічена й нещасна. Хай йому грець!
За дві хвилини по тому, як я довідалася про це негідне вбивство — бо це ж убивство бідолашної беззахисної істоти, яка любила мене і яку вбили, коли вона бігла до мене, — за дві хвилини по тому, як я довідалася про цю жахливу й жорстоку річ, я пишу мамі:
— Тут коять жахливі речі. Ваш батько звелів убити Мопса.
Я, на жаль, надто добра, щоб убити Ренара, але якщо мене розлютять — я це зроблю. Я в нестямі і клянуся вам, що не жартую.
Отак і надсилаю — як є, без підпису.
Я пригнічена й варта жалю, і, розповідаючи про це звірство Джирофлі, я мало не заплакала.
А проте є місце й для іншої думки.
Учора, дивлячись на портрет принцеси Марґеріт, він сказав:
— А вона дуже мила, ця принцеса.
— Так, — кажу я, — вона вродливіша за свій портрет.
— Хай там як, вона дуже гарненька, у неї така постава, що…
Це було сказано з переконанням. І справді, я визнаю за нею цю злегка похилену поставу, шляхетну й чарівну.
Я заздрю її красі.
Королева й красуня!
Я розумію відданість чоловіків таким королевам, як вона. Прихильників їй не бракує. Не те щоб я хотіла сказати щось лихе. Ні, але повага до краси, поєднана з тією побожною й гідною пошаною, що її кожен порядний чоловік повинен мати — і має — до королівської влади, породжує певний сентимент-алізм. Я й сама маю цю пошану і дивлюся на королів як на осіб священних, обраних Богом.
Скажіть, хіба ж нас не зворушує, не надихає, не підносить це прекрасне почуття?
А що вселяє республіка? Лютість, зарозумілість; республіку породжує себелюбство й зажерливість черні.
Монархію ж — почуття піднесені, шляхетні, великі, що осявають і помʼякшують душу, в яку проникають.
Я ж, зі свого боку, проймаюся святобливим трепетом. Хіба королі не намісники Бога на землі? Я схиляюся перед ними. Є серед них добрі й погані, та найгірші з них кращі за найкращу з республік.
Республіка — це приниження й падіння всього витонченого й піднесеного.
Ніщо в цьому світі не пропадає. Відколи я зовсім не зважаю на Ґалулу, я більше зважаю на Саетоне. Коли перестаєш любити одного, цю прихильність одразу ж, сам того не відаючи, переносиш на інший предмет.
А коли не любиш нікого, то помиляєшся: любиш завжди. Як не чоловіка, то пса чи якусь меблину — із тією самою силою, лише в іншій подобі.
Коли любиш лише одну-єдину людину, любиш набагато дужче, ніж коли любиш кількох. Це зрозуміло, бо тоді частка прихильності, яку віддаєш чоловікові, поділена. Коли по-справжньому любиш чоловіка, то не любиш більше нікого й нічого. Якщо ж любиш, хоч би й трішечки, іншу людину, то надщерблюєш велику любов. І я знаю, що якби я любила, то любила б одного-єдиного. Увесь світ зник би.
Якби я любила, то хотіла б, щоб мене любили так, як любила б я. Я не стерпіла б нічого — навіть слова, сказаного іншому.
Такої любові не знайти. Тож я ніколи не любитиму. Бо ніхто не любитиме мене так, як умію любити я.
Dessin à la plume : à gauche une voiture couverte où sont assises deux personnes, un homme en chapeau debout, au centre un gros chien coiffé d'un chapeau, au fond des passants, à droite un homme portant une roue
Scène de promenade : une voiture, des passants en chapeau, un chien Mon Journal, t. 5 (fac-similé) — tome05.docx image 6 (après ¶2762)

Примітки

В оригіналі англійською: «frightful spirits». ↩
«London House» — модне кафе-кондитерська в Ніцці, одне з улюблених місць Марі; назву закладу збережено. ↩
У Марі тут bétonnerait — імовірно, описка (її або транскрипції) замість bâtonnerait («відлупцював би палицею»). ↩
В оригіналі французькою: «Ventre Saint-Gris !» — улюблена лайка-приповідка короля Генріха IV (евфемізм замість «Ventre de Dieu», «черево Боже»); архаїчно-літературний вигук. ↩
Марі поділяє слово senti-mentalisme через дефіс, наголошуючи на його складниках; у перекладі збережено цей поділ. ↩