Вівторок, 6 липня 1875

Майже вся моя веселість минула.
Мій кузен Ворт надіслав мені чарівну сукню зовсім нового фасону. З рожевого вишитого батисту. Вона чудова своєю простотою й грацією. Спереду ліф оздоблений так, що скидається на голубине воло.
Діна отримала білу сукню, таку саму, як моя біла, і ми виходимо однаково вбрані. Я собі дуже подобаюся.
Ми їдемо на купання, але саме тоді, як треба виходити з екіпажа, передумуємо. Діна не хоче купатися. Сапоженікови теж.
Одіффре в поганенькому капелюсі, увесь помʼятий і суцільно ніццький. Герцог Гамільтон міг отак себе занедбувати, але цьому зухвалому створінню не можна. До того ж герцог завжди мав бездоганну сорочку.
Та що ж це я роблю? Ставлю ніццянця поруч із тим, іншим, — фе!
Він перепрошує, кажучи, що від самого ранку був зайнятий облаштуванням міського саду до суботнього свята.
На музиці він підходить до нас із Саетоне й каже, між іншим, що чекає лише цього свята, бо він [входить] до комітету, а тоді поїде.
Ну от! Та дрібка веселості, що в мене була, обертається на невдоволення. Сподіваюся, він каже це просто так, як і раніше. Погляньте-но на це мерзенне створіння. Я казала й повторюю: він — моя єдина розвага тут. А цей дядько все не приїжджає!
Ґодар підходить до екіпажа. Він негарний і говорить негарно. Але він говорить англійською, і мені це подобається. Нашим я кажу, що мене займає саме він, і кажу це демонстративно.
Мені всю ніч снився Джирофла.
Дуже спекотно, мені нудно.
Увечері в нас Фіулулу, дʼОдіффре та його дядько. Сміємося вже не так, як раніше. Маленький негідник пристойно вбраний — і то добре.
Я не повинна нічого собі думати: він залицявся до всіх гарненьких панночок, тепер моя черга, от і все.
Я міркую, як дурна: він зовсім до мене не залицяється, і саме це мене інтригує. Навпаки, він соромʼязливий. Ніколи зі мною жодної фамільярності, як із Джирофле.
Я вбрана, як на Променаді, тобто в моїй довгій білій сукні, тільки замість білого ліфа вдягла мамин жакет, у якому видно мою шию й груди — такі білі, що аж чарівно. У душі мені сумно, але я цього не показую. Я розкладаю карти Джирофлі й Фіулулу, а потім ворожу їм, розглядаючи лінії на долоні.
Саетоне лишається в їдальні з Марі, Діною та Ольгою, а Одіффер показує фокуси з картами, Фіулулу дивиться, а тітка сидить мовчки й нами не цікавиться.
Якщо він закоханий, хай скаже, бо я починаю втрачати терпець. Навести мене на цю думку могло б якраз те, що він до мене не залицяється.
Цього вечора я зібрала два чи три компліменти, але сказані завжди мені самій, ніби потайки, і, сказавши їх, він наче лякається.
Показуючи мені картярський фокус, він поклав свою руку на мою, але я холодно сказала йому «перепрошую», і він засміявся, збентежений.
За столом говорили про закоханих, я вихваляла закоханих давніх часів і вперше почула, як Одіффер сказав кілька слів серйозно, бо він завжди жартує й смішить.
Він дотепний; я досі нічого про це не казала, щоб не помилитися.

Примітки

В оригіналі італійською: «Ecco !». ↩