Субота, 12 червня 1875

Де Музе проводить зі мною годину, Юрков о другій від'їздить до Швейцарії, і всі наші їдуть на вокзал його проводжати.
Мама їде до Монако із Сапожениковими, а ми з тіткою йдемо на пляж, і Люсі кладе мені обидві руки на плечі.
Саетоне, Годар, пасинок Декре, тутешнього префекта, і ще двоє сидять навпроти нас, а Дюрани праворуч. Море дуже бурхливе, хвилі сині й величезні, проте пані д'Озак купається — ця жінка схожа на ящірку.
Я вже збиралася йти, коли надійшов Джирофла, і всі очі націлилися на мене. На щастя, я не зашарілася. Особливо Саетоне дивиться так, як дядько дивився б на племінників. Джирофла, відколи я сказала йому, що зву Саетоне Енотеасом і його дядьком, говорить про нього як про свого дядька, що мене дуже смішить. Я забагато сміюся, та чи краще плакати?
Цей чоловік говорить про обід на морі, погода не дозволяє, шкода — Дюрани від цього занедужали б.
Замість цієї прогулянки він везе нас у вівторок не знаю куди, до Сен-Жана, здається. Він розповів, що пані Проджерс напросилася до нього на сніданок, а він, забувши про це, — вона прийшла, і її не впустили:
— Пан у ліжку.
Коли ми виходили з купалень, мала Проджерс прийшла передати йому листа від своєї мами, в якому та пише, щоб він або прийняв її в себе на сніданок, або прийшов на обід до неї.
Воістину не знаєш, як назвати таку жінку, як витлумачити таку поведінку.
Та що там!
Джирофла проводить вечір у нас. Він дуже забавний. Він розповів, як утік зі Швейцарії, бувши в армії, що там сховалася, у каштановому вбранні, яке йому позичив один швейцарець. Що він був з іншим паном, що, аби розчулити суворого гельвета, вони назвалися братами, сказали, що мати оплакує їх, що дружина того швейцарця заплакала й змусила чоловіка позичити їм одяг.
Потім він сказав, що його батько має приїхати цього вечора.
Та справді це дуже забавний хлопець, і розповідає він з великим запалом, тільки я вульгаризуюся, надивившись на його манери.
Відколи я його знаю, я лаюся, як чоловік, і вдома маю жахливі манери. Мимоволі я говорю, як цей чоловік, і переймаю всі його звички. Удома, звісно, не на людях.
Безперечно, це не Гамільтон, надто багато вимагати не можна.
Сподіваюся, зрозуміло, як особа такого штибу може мені подобатися — штибу Джирофли, ясна річ.
Адже так багато треба, щоб по-справжньому мені сподобатися!
До того ж я почуваюся цілком нездатною кохати, з двох причин.
Дурні люди, що мене оточують, гадають, ніби я закохана. Прости їм, Боже, бо не відають, що чинять. Мені вельми приємно дивитися на Одіффре, і йому, безперечно, теж, бо він дивиться на мене так, як я дивлюся на нього, і ми ніколи не розмовляємо без усмішки.
Мама й тітка певні, що він у мене закоханий, і тільки про це й говорять. Це наразі тема наших ранкових і вечірніх розмов.
Мені спадає на думку, що Джирофла думає про мене те, що я думаю про нього, і так само, як я думаю про нього. Це не дуже втішно.
Правду кажучи, я й сама вірю, що... усе схиляє мене до цієї думки. Чотири роки ми в одному місті, бачимося щодня. Ми навіть трохи приймали гостей, і йому ніколи не спадало на думку відрекомендуватися. Тепер наші двері зачинені, моя мати хвора, але я виросла — і ось він приходить. Він приходить часто, він іде туди, куди йдемо ми, влаштовує прогулянки, вигадує всілякі розваги, ходить туди, куди ходимо ми.
Навіщо? Заради кого? Заради мене. Що ж, це очевидно, та все через ту саму фальшиву сором'язливість і скромність я в цьому не впевнена.
Мама часто каже: «У Мусі буде багато молодиків: ще б пак, тепер вона взяла в Ніцці найкращого, і всі за нею упадають і хочуть із нею познайомитися. Ах, що за дівчина! Вона хотіла — і дістала найбільшого омара Ніцци. Справді, чого вона тільки не робила, чого не робила, і врешті-решт дістала те, чого хотіла».
Це почасти правда.
Відколи існую я, ми починаємо існувати.
Ну ж бо, доню, не впадай у відчай, ти добре починаєш, і Deo juvante усе піде на лад.

Примітки

Ідеться про французьку Східну армію, інтерновану у Швейцарії після франко-прусської війни (1871).
«Гельвет» — книжна, урочиста назва швейцарця (від лат. Helvetii).
Deo juvante — лат.: «з Божою поміччю».