Неділя, 13 червня 1875

Я розклала карти на себе, і ніколи ще не бачила блискучішого розкладу. Подорож, кохання, багатство, шлюб, цілковите здійснення всіх моїх бажань, велике товариство, кохання темного короля. Ще б пак! Але сумніви. Цього я не можу уникнути, я завжди сумніваюся.
Ідемо на купання з мамою, Діна й Марі купаються. Я в тій божественній, хоч і зношеній, білій сукні й так вирізняюся з-поміж усіх цих людей — і станом, і виглядом, і поставою, і вбранням!
Дідько хоче, щоб Джирофла з'явився на купанні; я, боячись нищівних поглядів Дюранів та інших, шаріюся, упускаю книжку і, щоб приховати цей дурний рум'янець, нахиляюся до маминого вуха й тихо їй говорю — я казала їй, що шаріюся і що нахиляюся, аби цього не помітили. Це було по-дурному!
А ніццянець не заходить, ми зустрічаємо його, виходячи.
— О! Хо! Хо! — мовив він, побачивши, що книжка в моїх руках — це «Історія» Геродота.
А Марі? Ольга й Діна давай повторювати хором: «О! Хо! Хо! Хо!» Я не знала, куди подітися. Жартома я сказала цього ранку, що було б кумедно щоразу повторювати за ним «О! Хо! Хо! Хо!». Він робить це дуже часто. І ось ці дурні дівчиська!.. Їх треба тримати міцно, це як молоді коні: втрачаєш голову й сам не знаєш, що робиш.
Одіффре кілька разів питає, чи підемо ми на музику, а там підходить до екіпажа й не відходить, доки ми не від'їжджаємо. Ґалула з другого боку біля Ольги. Цей нотар у любовній грі з малою. Хай їх Бог благословить!
Говорили про сади:
— У мене є дуже цікава рослина, яку я хочу вам показати, і я хотів би, щоб ви вгадали, звідки вона.
— Ми її просто вкрали, — здуру вигукує Марі.
І йому розповідають, що ввечері, закутавшись у плащі, ходили красти цю рослину. Це безглуздо.
Боячись, щоб він не подумав, ніби цю рослину взяли в нього, я кажу йому, що це було на набережній.
— То це на набережній Англійців?
— Так. Між мостом Маньян і вашим домом.
— Не знаю.
— І ви зайшли в сад.
— Ні.
— Тоді ви взяли її крізь ґрати.
— Не знаю.
— Ось ви тепер хочете збити мене з пантелику!
— Ні, запевняю вас.
— А ґрати зелені.
— Сірі.
— Ні, зелені, з якимись золоченими штуками, і там є брама.
— Кожні ґрати мають браму.
— Ні, але ця — то інша річ. Я знаю, де це.
— Ви цього не скажете, — мовлю я, дивлячись йому просто в обличчя. — Це негарно.
Повернувшись, мама йде до їдальні, а ми на терасу.
Малий проходить, і ми бачимо, як він зупиняється перед № 77 і оглядає те місце. Він вертається й зупиняється перед нами.
— Це маленька соковита рослинка? — питає він.
— Я нічого не кажу, але мої Грації відповідають усе, що тільки можна.
— Уся в колючках? — провадить малий.
— Ні, ні.
— Ви це кажете, щоб збити мене з пантелику.
— Анітрохи.
— Це маленька штучка, соковита рослинка, — каже він.
Інші вже збиралися відповісти, коли я мовлю простим і спокійним голосом:
— Так, з безліччю колючок.
Він дивився мені просто в обличчя.
— І які дуже сильно колють, — провадила я.
Бідолашне хлоп'я зашарілося аж по вуха.
— Як ви червонієте, пане.
Я вже не пам'ятаю, що він відповів, у будь-якому разі нічого виразного. Потім ми розходимося.
— Доброго дня, до побачення, панни.
— Доброго дня.
Бідолашний хлопець. Мені шкода цього. Та що вдієш із цими сороками, що довкола мене й змушують мене робити дурниці.
Бідолашне хлоп'я; для нього Джоя й справді була колючкою, що дуже сильно коле. Він уявляв себе герцогом Гамільтоном, узявши жінку, яку той покинув, і наслідуючи його виїзд та його чоботи. Із Джоєю ця манія копіювання в нього минула. І це дуже добре, бо він був смішний.
Хай герцог Гамільтон лишається тим, ким він є, а Еміль Одіффре лишається тим, ким він є, не намагаючись здаватися тим, ким він не може бути, ким йому неможливо бути.
Мама наче оживає в мені й згадує час, коли була панною, і за нею упадали! Що ж, вона має певний досвід і розуміється на тому, що стосується дівчат і юнаків; так ось, вона каже, що, заходячи, Одіффре кинув на мене такий пронизливий погляд, у якому годі було помилитися, і, одне слово, що він мій. Тим краще, тим краще. Та в мене ці вічні сумніви. Сумніви кращі за дурну впевненість.
Я вірю в карти.
У день розлучення старих Одіффре я розклала їх на молодого, і вони сказали: тривога, смуток і прикрощі через короля й даму треф. Сьогодні я знову розклала їх на нього, і вони наговорили мені стільки гарного, що я навіть не хочу цього переказувати, але все закінчується сумнівами. Це цілком природно. І він мусить сумніватися куди більше за мене. До того ж, окрім кількох дрібниць, карти були однакові для мене й для нього.
Дякую Богові, що послав мені цю чарівну розвагу. У Ніцці влітку я померла б від смутку й нетерпіння поїхати.
Я охоче поїхала б навіть зараз, не лише охоче, а палко прагну поїхати; а до того ж щось мені каже, що, поїхавши, я не перестану бачити Джирофлу.
Воістину Бог надто добрий: я просила маленького роману на це літо, і...

Примітки

«Історія» Геродота — праця давньогрецького історика Геродота; Марі демонструє свою класичну освіту.
«Мої Грації» — Маріїне прізвисько для трьох дівчат (Марі, Ольги й Діни), за античними трьома Граціями.