Середа, 9 червня 1875

Просто на купання, з тіткою. Там ми застаємо численне товариство і білого чоловіка, який дуже сильно червоніє. Він уклонився здалеку, потім підходить уклонитися зблизька і червоніє, потім присуває свій стілець до нашої лавки і червоніє ще раз. Це чарівно. Відколи я висловила свою думку про маленькі солом'яні капелюшки, він більше їх не носить, — ось добра справа, яку я йому зробила.
Учора й сьогодні вранці мене стривожили, сказавши, що Джирофла поїхав. Панна Коліньйон, яка живе на третьому поверсі й щомиті проходить повз вікно сходового майданчика, звідки видно замок (саме з цього вікна вона стежила за нами в бінокль того дня з англійками), — панна Коліньйон, кажу, запевняє, що бачила вогні цілий вечір, тоді як їх ніколи не буває, бо білий чоловік завжди десь поза домом.
Сьогодні опівдні знову з'явився отой ніби білий прапор. Близько четвертої його вже не було, потім знову; Діна гукнула мене, і ми втрьох — я, Діна й Коліньйон — заходилися розглядати в бінокль ляльку чи прапор, годі сказати, що воно, бо то воно біле, то сіре, то таке ж темне, як замок. Гадаю, воно обертається. Поки ми були поглинуті дослідженням природи предмета, надходить Валіцький — без сюртука й жилета, крутиться, кривляється і нарешті, обернувшись до нас, нагинається, ніби в мушкетерському поклоні, тож, якщо Джирофла робить те саме, що й ми, він побачив вікно, заповнене широкою спиною Валіцького й усім, що за нею.
Коли Валіцький пішов, ми продовжуємо — і тоді у вікні бачимо сіру постать і чорну голову. Ще б пак! Це наш чоловік. І він бачив... тим гірше для нього. Цікаво мати тут цей замок, це дуже забавна мішень для очей.
Повернуся ж я трішки, як кажуть наші ніццянці, до купання.
Я задоволена собою, а тітка від мене в захваті. Уся Ніцца була там і чула, що я кажу. Я говорила рівним голосом, трохи тихим, але добре. На запитання, що я поробляла:
— Я вчилася, пане.
— Латину, як завжди?
— Так, латину; знаєте, ви мали рацію того разу — це lupum, а не lupus. А втім, я це знала, та й просунулася я набагато далі — мусила вертатися аж назад, щоб віднайти оте teneo lupum auribus.
— Ви хотіли впевнитися, чи я кажу правду...
— А ви досі вивчаєте латину?
Слава Богу, ні, я вже давно її не вчу.
— Це недобре; я завжди її вивчатиму, і якщо ви зустрінете мене за десять років, я говоритиму нею вільно, як французькою.
— За десять років!
— Який це буде рік?
— 1885-й.
— Що ж! Призначаю вам зустріч у 1885 році, в Парижі, у день Великого призу.
Це я переказала, щоб показати, що чули, ніби я знаю латину. Воістину ніщо не зачаровує мене так, як ученість, і аби лиш мені говорили про Гомера, Цицерона, Вергілія і таке інше, я задоволена й сяю, особливо коли мене чують, як я отак говорю. А мене таки добре почули.
— Як ся має Джирофла й мій друг Домінік? — Так він зве Фріца.
— Вони почуваються чудово. Та чи знаєте ви, що утнув Джирофла? Він не повернувся з нами, а залишився в пані Сапоженикової, але вранці прийшов назад.
— А! Він прийшов назад?
— Так.
— А ви бачили Фіулулу?
— О, не кажіть цього, благаю вас, я надто розсміюся.
І справді сміюся. Цей Джирофла й цей Фіулу, вимовлені Одіффре на купанні й почуті всім товариством, яке не знає, що воно таке, смішать мене.
— Ні, — провадить білий чоловік, — але Фіулу дуже добре сказав це при місячному сяйві: яке щастя — мати змогу казати Фіулулу зорям!
Потім говоримо про прогулянку до Лупа, і Одіффре просить тітку повторити її, але іншим боком.
Я добре говорила, була мила, спокійна, comme il faut. Я задоволена, а тітка в захваті.
[Три чверті сторінки вилучено]
Одіффре питає, чи я скоро їду.
— За чотири дні приїздить її дядько, — відповідає тітка.
— Не може бути!
— Так.
— Та ні, ви не поїдете, і нащо їхати до Росії, і таке інше, і таке інше.
Він завжди це каже, коли я говорю про від'їзд, і, здається, цим засмучений.
Дюрани, бачачи мене з цим чоловіком, який був їхнім кавалером, а тепер шле їм самі лиш глузливі усмішки, налітають звідусіль, оточують мене, заволодівають мною, кажуть мені всі найлюб'язніші слова на світі (я кажу їм приблизно те саме), говорять зі мною про сукні, Ворта, Лафер'єр.
Тим часом Біховець підходить до тітки, а Лукаріні приходить із нею побалакати.
Люсі підводиться, проходить повз Одіффре, збиває мені капелюшок і біжить, крутячись, мов вертушка, по містку, потім вертається й балакає зі мною. Праворуч у мене Люсі, ліворуч Марі, переді мною маленька Дюран, трохи далі... одне слово, я по вуха в цій навіженій, але симпатичній родині.
Тітка підводиться перша, і ми виходимо.
Джирофла, що відійшов був під час цієї лавини, теж виходить. Ця лавина нагадує мені Берту Бойд, яка, щойно Ремі опинявся біля мене, прибігала й відбивала мене.
Я прошу тітку піти пішки до кав'ярні, і за хвилину білий чоловік приєднується до нас, знову червоний. Але Саетоне відбиває його на півдорозі.
Удома тітка переказує все на свій лад: що Джирофла сказав, ніби від понеділка думає про пісню, яку я співала, Dormi pure, про слова цієї пісні. Мені здалося, що йшлося про слова «Вниз по матінці», але це була б нісенітниця.
Я не зовсім зрозуміла й нічого тут до пуття не записала, але тітка, безперечно, переказує це найкращим чином. Може, вона має рацію.
Я так важко вірю в такі речі. Але Коліньйон визнає his being in love with me, і це мене дещо переконує.
Ця Коліньйон боїться за моє серце, вона говорила про це з мамою, кажучи, що цей хлопець — Ловелас, що треба бути обережною... і тисячу подібних дурниць.
Я знаю, що подобаюся хлопцеві. Тітка мені це каже й дає зрозуміти щомиті, а потім, надвечір, коли ми всі разом:
— Ви гадаєте, що подобаєтеся йому! Він про вас і не думає, це дурниці.
Ця вихватка всіх смішить.
А я урочисто заявляю, що коли він іще не зовсім закоханий, я згодна залишитися на два тижні.
— А нащо, ви вийшли б за нього? — каже Коліньйон.
— Ні, але тому що... тому що я пообіцяла, клянучись, як Авраам, поклавши руку під стегно, змусити його повзти рачки від нашої вілли аж до купалень.
— Кокетко з жорстоким серцем! — вигукує вона. — Бог вас покарає: одного дня ви шалено покохаєте, і з вас сміятимуться.
Ще б пак,^1^ я вже закохана, тож шалено покохати вже не зможу.
Це правда, я цього не боюся: завдяки герцогові Гамільтону я застрахована від пожежі, наче в «Патернель».
Дякую тобі! Усе, що йде від тебе, — благо.

Примітки

lupum, lupus — лат.: форми слова «вовк» (знахідний та називний відмінки); ідеться про граматично правильну форму у вислові.
teneo lupum auribus — лат.: «тримаю вовка за вуха»; прислів'я про скрутне становище, з якого годі вийти — не можна ні втримати, ні відпустити.
his being in love with me — англ.: «що він у мене закоханий».
Біблійна алюзія (Книга Буття 24:2–9): давній обряд клятви, коли руку клали під стегно того, кому присягали.
«Патернель» (La Paternelle) — французька страхова компанія; Марі жартує, що Гамільтон «страхує» її від «пожежі» пристрасті.