Вівторок, 25 травня 1875

Я киплю, я палаю, я плавлюся!
Бо це велика справа замку Кастелардо — як у «Мадам Ерцгерцогині».
Та не забуду спершу сказати, що я робила на купанні.
Іду туди зі своїми ад'ютантами; Валіцький і Юрков ідуть за нами.
Джирофла побачив, як ми прийшли, і щойно ми сіли, його секундант, Саетоне, підходить до нас, а потім і він сам, наче бажаючи сказати: о! о! ось і ви.
Щойно він наближається, я кажу: «Ну ж бо, ходімо, Марі, Ольго» — і ми йдемо геть.
Ось ти й спіймався на гачок, прекрасний ніцццю. Ти цього не сподівався! Він виходить услід за нами.
Так тобі й треба, голубонько моя, у тебе є характер.
[Два рядки закреслено: Я вбираюся до театру]
Я була така зворушена (на купанні) люб'язністю Люсі, яка підійшла взяти мене за руку й заговорити зі мною. Я така самотня, така покинута, що найменший вияв чемності мене розчулює.
До театру я вбираюся, біла сукня від Ворта. Мої секундантки теж у білому, тітка теж, і Парі теж.
Я хотіла вбратися інакше, але подумала, що, попри одноманітність кольору, я завжди буду інакша за решту, завжди сама собою.
Щойно Равель виходить на сцену, я кидаю йому букет, і він обдаровує мене двома своїми мавпячими усмішками — він чарівний.
Ґалула з Одіффре.
Минулої неділі мені кортіло, аби нас побавити, спинити його на вулиці (його, Ґалулу) й розпитати про Дефоржа, нотаря, у якого він працює.
Вірна своїй обітниці зневаги, я не дивлюся вниз. Але двері відчиняються, і Марі вигукує: Ось Ґалула!
Після перших фраз:
— Як ся має пан Дефорж, — питаю я, — чи правда, що він занедужав?
Марі й Ольга пирскають, а я, прокусивши собі губи до крові, роблю, як вони, Ґалула дивиться й переймає наш приклад, тітка й Парі підхоплюють. Цілих п'ять хвилин мосьє Дефорж нас бавить, я жартую й кепкую з малим Алулагом.
Коли ми вгамовуємось, він нахиляється до тітки: «Пані, я маю просити у вас один дозвіл», — а тоді тихіше: «дозвольте відрекомендувати вам мого друга, пана Еміля Одіффре». Далі я вже не слухаю. У мене наче штопор у серці, і я сповнена радості й утіхи. Несподіваного тріумфу ^1^
[Примітка: 1877. Одна з найпрекрасніших митей мого життя. 1880. Підтверджено. Не як така, що мала б самостійну вартість, але це найбільший обсяг радості, який я зазнала в житті; визнаю це, водночас визнаючи, що це, безперечно, не була ані найпрекрасніша подія, ані найблискучіший тріумф.]
Я часто бажала, і багато чого, і ніколи бажане не справджувалось, ніколи я не зазнавала такого палкого, такого приємного, такого повного вдоволення. Я не вірила власним вухам.
[Примітка: 1877. Найбільша втіха, яку я досі зазнала, можливо, тому, що це було вперше. 1880. Підтверджено. Загалом це було майже ніщо, але втіхи я з цього мала на сто тисяч разів.]
Видно, що я щира, що не маніжуся, не вдаю погорди. Марі й Ольга кидаються до мене; Ідіть собі, ідіть собі, — кажу я їм, не ворухнувшись, бо в ложі Дюранів, схований за товстуном Саетоне, Одіффре пильнує, яке враження справляють слова його друга. Даніс із-за плеча того ж громовідводу лорнетує нас.
Нарешті! давно вже час, після шести місяців розпачливого кокетства. Я вже замишляла помсту. Добрі люди, слухайте кінець цієї історії.
Мені здалося, що Ґалула сказав: у наступному антракті.
Те, як тяглася ця п'єса, годі й описати. Я наче на жарині, і серце моє калатає. А чому? Через чоловіка, якого я не кохаю ані трохи. Чому?
Бо я думала, що він мене кохає, а в світі немає радості, рівної тій, яку зазнаєш, знаючи себе коханою чи вважаючи себе такою. Жінки, справжні жінки мене зрозуміють.
Завіса падає, Ґалула й Джирофла стоять обійнявшись, нарешті вони виходять. Я опановую вираз обличчя, а в мене всередині все тремтить. Чекаю хвилину, дві хвилини, три, п'ять, десять хвилин, нарешті дзвонять, завіса підіймається, і двоє чоловіків, Альмавіва й Фігаро, входять.
Що це означає? Знаєте, як він учинив — це сильно, дуже сильно. О! як же я впала з висоти!
Ах! негідник! Ах! зрадник! о фат!
Я вже не знаю, де я, мені хотілося б крізь землю провалитися. Гарна образа.
Гляньте лиш на цю собачу пику, на цю мавпу замість чоловіка. Це він із мене глузує!
Тисяча громів! Ми всі наче занурені в теплувату воду.
Остання п'єса видається мені огидною, та я все ж сміюся й удаю якомога кращу міну.
Цей нікчемний хлопчисько не може всидіти спокійно: то закидає руку на шию своєму Фігаро, то пересідає, то знов пересувається, наче на голках, і йде геть до закінчення.
Ґалула присутній при нашому від'їзді; на щастя, я чемно кажу йому добривечір, хоч мені кортіло його задушити.
Кажу «на щастя», бо вони не такі вже нікчемні, як я гадала, — зараз побачимо.
І бачу бридкого Одіффре, що сидить [унизу] біля «Золотого дому». Яке страхіття!
Усю дорогу я не могла отямитися від подиву. Та о щастя! Дивуйтеся з Бога!
Я була в жахливому стані й не знала, як заспокоїтися; переказую тітці слова Ґалули:
— Та ні, — каже вона, — він не казав «у наступному антракті».
— Як це не казав!
— Ні, не казав, він сказав, що... Пані, дозвольте відрекомендувати вам одного з моїх друзів, пана Еміля Одіффре, а тоді стишив голос: він давно вже мене мучить, але я мав спершу спитати, чи ви того бажаєте.
Ось слова моєї тітки — але чи це Ґалулині слова?
Чому ж тітка моя — особа, якій не можна йняти віри?
Вона має поважну звичку перекручувати всі слова й усі факти. Надто цього разу мені так хочеться їй повірити, і, доклавши певних зусиль, я цього досягаю — хоч і не цілком.
Я кидаюся в ліжко, аби скоротити час, мені бракує терпцю чекати завтра, щоб розповідати, щоб обмірковувати.
Або це підлий позер, або грубий невіглас!