Понеділок, 24 травня 1875

Музо! повідай, як ми прогулювалися перед вікнами Джирофли, а він без жилета дивився на нас із одного з тих вікон, ні про що не здогадуючись.
O muse o alto ingegno or m'ajutate. O monte ! ch'io scrivessi cio ch'io vidi.
Qui si passa la tua nobilita.
Зранку я гасаю містом, і о другій усе готове. Овідієві метаморфози — ніщо проти тих, що їх я витворяю.
Відомо ж, що я тримаюся прямо, що в мене широкі плечі, висока грудь, круглі й випнуті стегна та зад [sic], маленькі ноги. За п'ять хвилин я стаю пласким, худим чудовиськом, груди запали, одне плече вище за друге; те, що мало б випинатися, западає, і навпаки, ноги пласкі й довгі, очі запалі, зуби чорні, волосся чорне з сивиною. Убрана в чорну сукню з шовку та гренадину, у каштановий капелюшок, зав'язаний під підборіддям, у вуаль того ж кольору й сині окуляри. Сам диявол не зміг би мене впізнати. Марі й Ольга, у довгих сірих полотняних черевичках без підборів, у сукнях із перкалю, у білявих перуках, з волоссям по спині, у маленьких англійських капелюшках і з обличчями, вкритими густими синіми вуалями, удають двох маленьких дівчаток. І вони дуже добре виходять, бо ж і самі маленькі.
Ніна, яку я обожнюю за цю поступливість, убрана в чорне, а обличчя вкрите потрійною чорною вуаллю, мов жалібна елегія в довгих жалобних шатах...
Отак споряджені, ми прослизаємо сходами, перетинаємо двір і сідаємо у фіакр. Та ось несподіванка — візник Анж, той самий Анж, що служив у нас кілька місяців.
А втім, спершу він не впізнає. Коліньйон каже йому відвезти цих англійських паній до Тур-Одіффре.
Уявіть собі, у якому ми були стані, бо після всіх цих мавпувань на Набережній, у театрі й усюди бути впізнаними — це був би жахливий скандал, про який гомоніла б уся Ніцца, надто тепер.
Попри мою британську вимову та змінений голос, клятий Анж щось підозрює й усміхається. Йому неважко здогадатися: він у нас служив, я щодня їздила в екіпажі, а сьогодні він бачить, як ми виходимо з нашого дому; передусім він упізнав Ніну, а тоді вгадав і решту.
Доїхавши до брами, я заходжу спитати сторожа, який виходить і, побачивши абияк убраних старих та двох ще гірше вбраних дівчаток, дивиться на нас скоса й каже, що немає розпорядження пускати оглядати замок.
П'ятифранкова монета його злагіднює, і ми входимо. Я ставлю йому кілька наївних чужинських запитань, кульгаючи й позираючи на вікна. Я питала, чи господар — барон д'Одіффре, і чоловік казав «так», аж раптом я помітила юного барона, що в самій сорочці відчиняв вікно й сонними очима дивився, що це за мавпи.
Та найкумедніше те, що сторож каже нам, ніби господар в Італії, а в замку самі лише слуги. Нічого не розумію.
Я була сподівалася проникнути в дім, та не врахувала нашого жебрацького вигляду. Довелося вдовольнитися прогулянкою попід вікнами, а це, запевняю вас, було вже доволі зухвало.
Ми були геть мокрі від поту, перуки, стрічки та вуалі душили, а було ж лише четверта година.
Ми проїжджаємо вулицями й вітаємося з усіма більш-менш пристойними людьми. Це викликало в нашому екіпажі таку веселість, що я мало не задихнулася.
Одіффре йде на купання, ми за ним; купальники шанують нас, мов нових прибулиць, Саетоне вставляє свій монокль і нас розглядає, а тоді відвертається, мов від чогось шкідливого. Я сідаю на лавку з Ніною осторонь, а діти граються камінцями долі.
Цієї миті надходить Коліньйон із Діною. Діна в моїй білій сукні, у моєму капелюшку, з моєю парасолькою й густою білою вуаллю, у моїх накладних кучерях. Їй призначено вдавати мене! — і це мені вдалося. Юрков прийняв її за мене, та й сама я щомиті лякалася, дивлячись на неї.
[Викреслено: Джирофла одразу тихенько наближається]
Усі прийняли її за мене, бо ми майже одного зросту, вона трохи нижча, а ще ж мій убір тут, як і всюди, єдиний у своєму роді. Джирофла одразу тихенько наближається до неї й дивиться; я страшенно злякалася і, не маючи змоги заговорити до Діни, кажу панові Сапоженікову по-російськи, доволі гучно, щоб Діна почула: «Опустіть парасольку, він упізнає», — вона зрозуміла й зробила, як я сказала.
Дель Борго, д'Озак, усі завсідники купалень нас бачили, приймаючи Діну за мене, а мене — за якусь пані Семюелс.
Я насилу стримувалася, щоб не зареготати.
Лишатися довше ставало небезпечно; я виходжу, усе кульгаючи й дбаючи про те, щоб підняти сукню, аби видно було мої гарненькі ноги завдовжки в лікоть. Опинившись у фіакрі, ми мчимо додому, Діна теж; я знову набуваю своєї первісної подоби, вона — своєї, на щастя для мене, а щодо неї... Зрештою, вона біжить на купання із Сапоженіковими, а я, запнута вуаллю, як була вона, теж кидаюся на купання. Словом, ми граємо оперету «Жирофле-Жирофла». Коліньйон лишається вдома, а я сама йду пішки. Я застаю їх сидячими поряд із Джирофлою та компанією, і всі повертаються до мене.
— Ах! нарешті, ось і ви, та де ж ти була, Марі?
— Та я ж вас шукала, я була тут із панною Коліньйон півгодини тому.
І я хутко скидаю вуаль. Я червона, мов вишня. Джирофла дивиться на мене. Ми ні на кого не дивимось і сміємося. Парі купається; захоплені прикладом, ми біжимо до кабіни, роздягаємось і одна за одною, мов Панургові вівці, кидаємось у море з помосту! Ніколи я не була така весела, ніколи ми не накоїли стільки дурниць; ми вертаємось у тріумфі. Парі тягне дошку, до якої прив'язана Діна, я тримаю Діну за ноги, а Марі тримає мене за мої.
Ніна весела, мов ангел; вона розповідає все з таким кумедним і таким несподіваним холоднокров'ям, що можна вмерти зо сміху.
Виявляється, що ці пани, коли ми виходили з кабіни, заходилися розсідатися, як ото в цирку, коли з'являється найкраща наїзниця.
Вона каже, що я кидаюся так, як падають з дахів статуї на картинах, що зображають останній день Помпеїв. Хай йому грець, я в захваті.
Джирофла й компанія виходять після нас.
За обідом — зовсім інша річ: тато, стомлений чути щомиті «Джирофла», заходжується з нами жартувати.
— «Знайшли собі якогось Галулу, Галулу, Талулу, що за чорт! та це ж мужлай! Чого вони приходять витріщатися на жінок на купанні! Треба йому сказати: свиня, ти ж не кінь».
Тато хотів був вести далі, та це було неможливо.
— Ха! ха! ха! — кричить Парі, — свиня, ти ж не кінь!
— Ха! ха! ха! — повторює Діна, — свиня, ти ж не кінь!
— Хо! хо! ха! ха! — повторюють усі.
Боже мій, Боже мій, дякую Тобі, що не дав мені задихнутися. Я була зовсім близько до цього.
Великий Боже, дякую Тобі, що зробив мене такою міцною! Нічого в мені не зламалося.
А це дивовижно.
Розпалені дурницями цілого цього дня, цього турецького карнавалу, ми сміялися з усього, але так, але так, що я й досі задихаюся.
А Парі нічого не знає. Ніна від нього ховається, вона його боїться.
Після обіду всі співають у саду, навіть тато! Оце концерт!
Яке ж я нікчемне створіння, що не вмію розповісти, до чого це було кумедно, переказати всі дотепи, повторити все, все. Ні, слово честі, я млію. О! як же я бавилася, і то щиро.
Так, співай, співай, і справді геть невинно, — а Джирофла?

Примітки

В оригіналі по-італійськи (з Дантового «Пекла», пісня II): «О Музи, о високий генію, поможіть мені нині. О пам'яте, що записала те, що я бачив». Марі цитує по пам'яті з помилками.
В оригіналі по-італійськи (з Данте): «Тут минає твоя шляхетність».
«Свиня, ти ж не кінь» — тато переказує російське прислів'я дослівно (абсурдистська лайка).