Неділя, 23 травня 1875

На противагу вчорашньому, сьогодні я думаю, що помираю.
Я лежала в саду на шезлонгу й читала, коли в моїй уяві так виразно постав той, від кого я приймаю всі мої радощі й усі мої прикрощі: він іде з дому до мене й сідає поруч на стілець, зі своїми божественними манерами й своїм умінням здаватися таким, що не торкається землі, — і я досі від цього вся схвильована.
Боже мій, як я його кохаю!
Задля досліду я спробувала уявити собі іншого, такого, як він, але всі — самі лиш злидні, і тільки він один здається мені гарним. Я бачу його так виразно, що вся моя душа відлітає до нього.
У мене немає сил нічого робити, я почуваюся порожнім і безглуздим тілом.
Я витаю, я блукаю, я більше себе не розумію. На щастя, я сама: мама пішла до Ніни, побалакавши про близький приїзд нашого великого князя Олексія.
— Що б ти зробила, якби він почав до тебе залицятися?
— Я б його прогнала, мамо, бо такі великі князі дівчині, як я, можуть принести саму лише ганьбу.
— Гарно сказано; коли так говорять, то аж приємно слухати.
— Ще б пак, — кинула я. Ах, якби я була заміжня жінка...
— Ах! так, — вигукнула мама, і обличчя її проясніло, — тоді була б інша річ.
Я це добре знаю й не потребую заохочення.
Я говорила з Коліньйон і Діною про свою досаду. Дожити до шістнадцяти років і мати лиш одного-єдиного зітхальника! Це жахіття.
— Це тому, що ви нікого не бачите, — каже Коліньйон.
Вона каже правду, і цієї миті я проклинаю все й усіх за те, що змусили й змушують мене марнувати час так негідно.
Я хотіла б мати сім голів апокаліптичної гідри, щоб кричати сімома вустами й кидати люті погляди чотирнадцятьма очима.
Чому герцог Гамільтон мене не покохав!
[Навскоси: Дурепо! Тобі було тринадцять, коли він міг би тебе покохати, ідіотко!]
Бо якби він мене покохав, це було б більше за найвище блаженство. Адже, окрім того, що він удовольнив би моє честолюбство, він удовольнив би й моє кохання. І мені здається (та так воно й є), що ніхто на світі не вміє кохати так, як я. Я кохаю чоловіка (тобто Гамільтона), і він для мене бог, він більше, ніж треба.
Перед самим його іменем я падаю ниць, а від його вигляду я б упала.
Що ж було б, якби він мене кохав!!!!
Боже мій, змилуйся наді мною, над моїм честолюбством, більшим за світ, і над моїм безумним марнославством.
Часом я обурююсь, плачу, кричу, і, сидячи за цим столом, мені здається, що я зростаю, що кімната вже не досить велика, що це вже не я в ній, а вона в мені, потім увесь дім, уся Ніцца, увесь світ із його морями й горами... але, дійшовши до цього, я падаю з усієї своєї величі в незрівнянне смирення перед Богом і навколішки, склавши руки й похиливши голову, почуваюся, мов побитий пес чи розчавлений змій, перед величчю Божою!
І я благаю Його простити мене й кинути прихильний погляд на Своє негідне створіння!
Купаюся я знехотя, і відомо ж, як то весело роздягатися, заледве скінчивши вбиратися, а тоді знов одягатися — і все це задарма.
Але Марі хотілося, і треба ж було їй догодити, позаяк ми всі одне товариство.
Мама, що обідала в Ніни з пані Анжель та всіма іншими, вертається ні жива ні мертва. Після обіду вони пішли до «Резерву», і там вона побачила Одіффре, блідого, мов мрець, що дивився на неї так, аж очі собі вирячив. І ось що вона собі надумала: нібито я щойно втопилася, а він повертався з купання, увесь заціпенілий зі страху.
Така уява просто неймовірна. Зрештою, у мами часто бувають такі видіння.
Вона каже, що він був блідий, — дивно, бо ми бачили його на прогулянці, кілька разів, і вельми червоного.
Хоч скільки смійся й кепкуй, ніхто не відмовиться визнати, що цей юний ніццець гарний, дуже гарний, надто здалеку й в екіпажі.
День жалюгідний, проте ввечері, коли приходить Ніна, ми трохи сміємося, лаштуючи костюми на завтра.