Субота, 15 травня 1875

Мама, тітка й Ніна їдуть до Монако, а ми їдемо до замку!
До замку Тото, до замку Еміля Одіффре, рожевого, гарненького й свіжого. Досі я не казала, що Терффідуа має замок, а тепер, коли я роздивилася його зблизька, опишу його. Усі бачать його здалеку, бо він панує над цілим містом, і я звіряю свій годинник за великим замковим дзиґарем.
Га? Хіба ж не гарно звучить?
Pardi!, як каже наш кучер.
Марі з сестрою заїжджають по мене своїм ландо. Марі каже їхати кудись поблизу замку, щоб подивитися на нього, кучер усміхається й піднімається провулком, що неподалік від Крона. Ми наближаємося, сміючись, базікаючи й щомиті червоніючи, а оскільки ми говоримо французькою, то, коли ми взялися захоплюватися, кучер устряв у розмову:
— Та що ж воно красиве, а як ви побачите згори, з вежі, то це геть інша річ, видко ціле місто.
— Справді?
— Та авжеж (так)... Хочете зайти? — провадить наш візник.
— Але ж туди не можна зайти?
— Можна, треба попросити дозволу, це легко!
— Але ми не хочемо.
— Та я це беру на себе.
— Та ні ж, та ні.
І кучер ну наполягати, наче йому за це платять, а ми ну відмовлятися.
— Ну то хоч об'їхати кругом хочете?
— Хай об'їхати, — кажу я, гадаючи, що він повезе нас кругом іншою вулицею. Та який же був мій, наш подив! Він зупиняється перед однією з брам; я й забула про замок: замок збудовано з тесаного каменю, із двома вежами, вікнами у формі хреста, терасами, величезною вхідною брамою на першому поверсі, такому високому, що його можна було б назвати другим. Праворуч є також служби чи їдальня, не знаю, але все це дуже гарне.
Сад величезний, чи радше ділянка, бо дерев немає.
Від будинку спускаються гарними терасами аж до саду, попереду величезний моріг, потім алеї та газони, що чекають на квітники. Маєток оточений гарним муром із прорізами тут і там; є брама навпроти замку, а головний в'їзд збоку.
Дві вежі та залізна брама, увінчана склепінням чи не знаю, як це назвати, а до того ж мухи заважають мені писати!
Вежі відокремлені від корпусу будівлі — справжній в'їзд старовинного замку. Словом, усе велике, багате й гарне, коли не сказати — вишукане до дивовижі.
Отож кучер зупиняється перед однією з брам і починає гукати: «Пане Емілю! Пане Емілю!»
Першої миті ми не зрозуміли, а потім:
— Не його, не його! — кричить Марі.
— Ні, ні, я не хочу, ми не хочемо.
— Та я ж тільки проведу вас садом, — каже здивований чоловік.
— Та ми не хочемо, — кажу я, а кучер затявся.
— Та ні, — кричу я нарешті, — нізащо у світі, я не хочу. Але кого ви кличете?
Pardi! Господаря замку, пана Еміля. Ох, якби ж він почув!
Три божевільні біля брами.
Треба було чути, як ми кричали; ми були наче в кошмарі, кричали й сміялися водночас.
Сміялися, бо нам хотілося зайти, а кричали, бо боялися зайти.
Цей кучер нас заінтригував, ми з Марі його розпитали. Він дуже добре знає господаря замку: це він був кучером у тому домі, возив пана Еміля до ліцею й ходив грати з ним у більярд:
— Знаєте кав'ярню на вулиці Кассіні? — каже він на пояснення.
— Як це, з вами?
— Та зо мною самим.
— А давно це було?
— Вісім років тому.
— А скільки ж йому років?
— Двадцять три роки.
— То він не скінчив навчання?
— Ні, як отримав спадок, то одразу й кинув і зажив сам.
— Від кого він отримав спадок?
— Від свого діда.
— І він живе в замку зовсім сам?
— Так, зовсім сам.
— А батько й мати?
Мати десь гуляє, а батько роз'їжджає.
— А!
— Так, я добре знаю пана Еміля, авжеж! — і на цьому наш кучер, наш чичероне, обернувся до своїх коней, у захваті від самого себе.
Ми спускалися й благали Бога звести нас із цим малим селюком; провулок вузький, і два екіпажі там не розминуться. Та Бог не почув нашої молитви, і ми побачили його лише на набережній, між Саетоне й якимось Пепіно, здається, а потім іще раз.
Сьогодні це вже ми ганяємося за ним, але пристойно, сподіваюся.
Хіба ж не можна випадково зустрітися, надто на набережній?
— Послухайте, — кажу я своїм двом супутницям, — я надумала розповісти все не так, як було насправді; я вже раз обдурила Діну, хочу обдурити її ще.
Що ви скажете, щоб ми могли вас підтримати?
Я ще не знаю, мене осяє, лишіть це мені, слухайте — і почуєте.
— Гаразд.
Видно, що між Аглаєю, Талією та Евфросиною панує цілковита злагода. Саме так ми себе звемо. Три засновниці відомого товариства. Я — Талія, Марі — Аглая, а Ольга — Евфросина. Ось вам, бачте, три Грації.
Я прибуваю додому бігцем, а за мною мчать дві мої Грації.
Я збігаю сходами, бомбою влітаю до Діниної кімнати, гукаючи:
— Ах, я вже без ніг, я вже без голови, я вже без ніг. Ах!
— Що сталося? Що! Та кажи!
— Скажіть, Марі, ну ж бо.
— Марі, Ольго, мовчіть, нічого не кажіть, — я й далі кричу, поспішаючи, задихаючись і бігаючи кімнатою.
Нарешті я затягую Коліньйон до своєї кімнати й розповідаю їй усю історію, додаючи, що коли кучер його гукнув, він з'явився, був надзвичайно люб'язний, показав нам замок; що ми не схотіли виходити з екіпажа, але він, ідучи коло дверцят, провів нас навколо саду, розповів про всі кімнати, про те, що на найвищій вежі є обсерваторія, тощо, тощо. Я кажу все це з безліччю жестів, зомліваннями, спиняючись то перевести дух, то оббігти кімнату.
Унаслідок усіх цих кривлянь мені повірили, мов Євангелію.
— Ось чому він так на мене дивився, — каже Коліньйон, — ой-ой-ой.
— Так, безперечно, через це.
Те саме я переповіла Діні, але Коліньйон дізналася правду ще до обіду, тоді як Діна, що вдруге дала себе обвести круг пальця, дізнається про це лише завтра.
— Тож тепер ми вітатимемося! — каже вона, як минулого разу казала:
— О, тепер це вже не цікаво, раз ми з ним знайомі!
Ох, дурепа! Ось уже двічі, чекай-но третього.
Приходить мама, і я переповідаю їй цю історію. Діна зі своєї кімнати слухає й вірить, тоді як мама знає правду; провівши Сапоженікових додому, я поверталася з Коліньйон, коли проїжджав екіпаж, повний мами, Ніни й Валіцького; Ніна лишається в себе, а ми сідаємо до них — це в екіпажі я попередила маму.
Невелика заслуга — так брехати, адже майже все правда.
Я регочу, мов божевільна, а то й гірше, і інші роблять, як я. Який пекельний концерт!
Я занотовую все, щоб потім пригадати, бо ці шаленства, певна річ, тішитимуть мене згодом.

Примітки

«Терффідуа» (Terffidua) — прізвище Одіффре, прочитане навпаки; таємне ім'я, яким Марі його називає.
По-французьки (просторічно) в оригіналі: Pardi! — «їй-богу!», «авжеж!»; мовний маркер кучерової простоти.
У оригіналі мова кучера передана з ніццьким (провансальським) акцентом (ben замість bien, вимовлені кінцеві голосні): «si vous voyez d'en haut, de la tour c'est ben autré chosé, on voit touté la villé».
У оригіналі тут стоїть позначка виноски «¹», текст якої не зберігся.
У оригіналі діалектне queu moi (ніццька форма від que moi, «лише зо мною»).
У оригіналі діалектне méreu (ніццька форма від mère, «мати»).