Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

П'ятниця, 14 травня 1875

[Один рядок закреслено]
Я написала Полю й Саші, щоб вони дали зрозуміти моєму батькові, що я їду до Росії не для того, щоб лишитися в нього.
Він цілком міг би так подумати, та я через це лютувала б.
Я в небаченому смутку. Думка, що я ніколи не стану тим, ким хочу бути, тисне на мене дужче за гору. І я так тужу за тим чоловіком, що аж здається, ніби надворі 1873-й, а не 1875 рік.
Одне мене втішає: мені здається, що він її не кохає. Але я добре собі її уявляю й хочу тут описати яку, щоб потім порівняти.
Вона середнього стану, гарного стану, із квадратними й високими плечима, як у Джої, і вона [Один рядок закреслено] худіша за Джою. Чорнява, з доволі смаглявою матовою шкірою, з дуже чорними очима під такими ж чорними бровами суворого виразу.
Рот трохи завеликий, але приємний, і квадратне підборіддя.
Такою я її бачу, вбраною у світло-кремову сукню з ажурною вишивкою, у каштанову спідницю й капелюх на кшталт того, що в мене зараз.
Я хотіла б знати, чи вгадала. Угадала чи ні, але це створіння дуже мене мучить, надто тому, що я знаю себе кращою за неї.
Від учора я зблідла, є від чого. Я й досі дивуюся, що жива, що не спалена, не знищена, не стерта на порох гнівом, тривогою й заздрістю!
Увечері у Французькому театрі дають «Кулю», і грає Равель. Я в білому й гарненька, навіщо?
Одіффре сидить унизу, я нервуюся, я не розумію, цей селюк, невже я вже така бридка? Чи він закоханий в іншу?
У нього таке молоде, таке свіже обличчя, що мені хочеться дивитися на нього, тобто говорити про нього, бо дивитися — отакої, він би уявив собі казна-що.
Це єдиний тутешній чоловік, і я його хочу; якби їх було кілька, я хотіла б усіх. Ні, далебі, його незворушна поведінка доводить мене до сказу!