Неділя, 16 травня 1875

Починається зошит 33-й (розпочато в неділю 16 травня 1875, закінчено в неділю 6 червня 1875)
Наш жест, масонський жест, за яким ми впізнаємо одна одну, це, це, ну ж бо, як це пояснити...
Коли вдаришся рукою об стіл чи об щось інше, то струшуєш рукою — ну ось це і є наш знак.
Ми робимо його всюди, навіть у театрі — у театрі, певна річ, лиш натяком, бо весь цей жест добре знайомий ніццянам, коли їм плещуть щось несосвітенне.
Я була в церкві, працюю по обіді, а о п'ятій ми виходимо, малі дівчатка під опікою тітки. Часто ми гуляємо самі й поводимося не надто погано.
Тієї миті, як ми виходимо, Одіффре виїжджає зі свого провулка, що майже навпроти наших дверей, і, схиляючи голову то праворуч, то ліворуч, щоб виглянути з-за спини свого кучера, їде слідом за нами провулком, який веде до набережної. Ми зупиняємося біля Жоржевих купалень, він проїжджає повз, але за мить розвертається й виходить. Наші були в кабіні, а я стояла біля дверей, силкуючись, але ніяк не годна їх зачинити.
Саме цієї миті Джирофла опиняється навпроти мене й спускається до самого краю моря, де сідають, аби дивитися на купальників.
Знетерпеливившись від того, що не можу зачинити ці двері, я пішла зачиняти ті, що виходять на море, і, силкуючись над ними, висунувшись наполовину з кабіни, відповідала Марі: Ні, сьогодні я не купатимуся. Щойно я договорила, як цей гарний нуль, як зве його Коліньйон, зникнув, скочивши на свою колісницю, доволі-таки елегантну, далебі, і покотив геть.
Чи то випадково, чи навмисне? Не знаю, але поки наші панянки купалися, а ми з тіткою чекали на них, сидячи на березі, я сміялася, як... як сміюся завжди, коли трапляються такі випадковості.
Інші поїхали екіпажем, а я прийшла до них на музику пішки з тіткою.
(далі в наступному зошиті).
Зошит 33-й (продовження)
Там, просто навпроти екіпажа, усі молоді леви Ніцци, зокрема й Джирофла, геть рожевий. Я на нього не дивлюся. Ми відвозимо тітку додому й повертаємось, під'їжджають Дюрани й зупиняються поряд із нами.
Люсі, яка повертається з Рима, заговорює до мене, ми обмінюємося кількома фразами, і, оскільки музика скінчилася, я кажу кучерові рушати.
Знову видно того славного Джирофлу, який наразі є моєю єдиною розвагою — у всякому разі, розвагою приємною.
Чи знає він про нашу вчорашню витівку? Ось що мені хотілося б знати. Я сміюся й веселюся, як і личить королеві, якою я є.
А ввечері ми йдемо до театру, де я лишаю частину своєї веселості, бо Джирофли там немає.
Він мене розважає, а проте я його не кохаю, ось анітрохи.
Він злить мене, цей малий, бо, як я казала сьогодні зранку за сніданком, я знаю себе вродливою, високою, гарно складеною, а бачу цього малого ніццянина, цього земляного черв'яка, який, навіть він, не закохується в мене.
Ось що мене злить! О Боже мій, зволь зійти до моєї ницості й закохай його, щоб я могла трохи його помучити. Від цього він не помре, а мене це оживить!