Субота, 1 травня 1875

Приходять іспанки зі своїм крамом. Я купую чорну мантилью, від якої божеволію, а через неї — від іспанської мови та Іспанії. Усе це в одну мить.
Я зняла срібні галуни зі своєї білої сукні, переробила спідницю й віддала її випрати. Тож тепер це довга сукня з легкої вовни, жовтувато-білого кольору, матова, м'яка й спадаюча, наче ангельське вбрання.
Я вдягаю її, а поверх — мантилью, беру віяло й іду до Ніни. Я цілком могла вийти в цьому вбранні, бо десь о пів на першу не було ані живої душі.
Застаю їх за столом, позаду мене Леоні несе тарелю раків, я вмощуюся й спокійно їх їм. Сміємося за столом, а потім у саду.
Я купила двадцять пар шовкових панчіх, інших більше носити не хочу, бо це чиста насолода — бачити свою пружну й елегантну ногу й гарненьку ступню в шовковій панчосі. Як мені шкода тих, хто цього не може бачити.
А тепер скажімо, що нас неабияк налякали. Трифон пише, благає Валіцького приїхати, бо, каже він, у дідуся апоплексичний удар. Спершу я подумала, що це Жорж, і ні не здивувалася, ні не засмутилася, лише відчула щось наче докори сумління за те, що так із ним повелася, бо, попри всі його гидоти, я не можу не жаліти його. Хай би що я казала, серце в мене добре.
Усі захвилювалися, а я тим часом вивчала різні обличчя — глибоко схвильована всередині й байдужа на вигляд.
За десять хвилин нас заспокоїли: дідусь просто впав, наштовхнувшись на свій стіл, бідолашний сліпець, і розсік собі щоку та пошкодив око — те, яким він однаково нічого не бачить.
Я повертаюся, і ми з Коліньйон його доглядаємо, тобто доглядає вона, а я дивлюся.