Середа, 21 квітня

О дев'ятій годині ранку я йду прогулятися перед віллою, без капелюха й читаючи. Така гарна погода. Я в меланхолійному настрої, і порожня Ніцца мені до вподоби. Іду до церкви з Діною. Мені принесли світлу небілену парасольку на рожевій підкладці, руків'я — довга світла очеретина. Дуже гарно й просто.
До другої години ми лишаємося в саду, що з кожним днем гарнішає, з мамою, потім я виходжу з нею на півгодини, гадаю, що, слава Богу, їй краще. Тепло, гарно.
Надінька пише, що Поля прийняли в його батька з гарматними залпами, шампанським тощо й що йому готують розкішне помешкання у великому будинку. У бідолахи геть піде голова обертом. Уся ця пишнота викликає в мене бажання поїхати туди.
Та звідки в мене це відчуття, що я скоро помру.
Померти! тьху, який жах!
Так, але якщо я помру...
Жахлива думка! Мій сон провіщає це, і карти теж. Бог знає, що чинить, Він не хоче дати мені все й із жалю посилає мені смерть.
Та про що ж я, власне, прошу — про те, що мають усі світські жінки. Нічого більше. І задля цього мене треба вбивати?
Боже мій, я вже давно більше не молюся до Тебе, я проказую молитви, повторюю свої прохання, але не підношуся до Тебе. Спрямуй мій дух, відверни від мене сумніви; захисти мене й дай мені жити.
Річ у тім, що сьогодні ввечері мені страшенно сумно. Що ж я робила вдень? Ах так! Я гуляла, бачила леді Фолкнер, потім була в кав'ярні, де бачила Сомалью з білим Дорією. Та й усе.
Мамі знову стало зле, я вже не знаю, що й думати.
Віктора й далі зовуть сер Фредерік, я безперестанку торочу про цього Фредеріка. Як це безглуздо, але нічого не вдієш.
Кажуть, що в шістнадцять років часто думають про смерть. Я хотіла б, щоб мої похмурі думки приходили лише через це.
Боже мій, почуй мій голос і не будь зі мною суворий.