Четвер, 22 квітня

Учора ввечері в церкві я бачила пані Воєйкову, вона привіталася зі мною дуже приязно, тож я підходжу [Викреслено: між іншим вона мені каже] після звичних люб'язностей.
— Чи знаєте ви, що Жулі виходить заміж? — каже вона мені.
— Ні, не знала, а за кого?
— За барона де Бенкендорфа, секретаря посольства в Берліні.
Завітайте ж до нас, прийдіть її привітати.
— Звісно, пані, я з приємністю прийду її привітати,
але ж і ви прийдете, чи не так?
— Так, неодмінно, тощо.
Вона дуже мене вмовляла прийти, але я не піду перша.
Цього ранку, знову в церкві, як це мене стомлює. Ладан, священник, жалобні співи, спека.
Ми знову зустрічаємо пані Воєйкову, і одразу після сніданку вона приходить до нас із Жулі й цілу годину говорить про нареченого, про рідню, про блискучі споріднення, про посаг (не більший за мій, триста тисяч карбованців).
Здається, мала ввійде через цей шлюб у вищий світ, вона ріднитиметься з найвельможнішими родинами Росії, Бельгії та Франції. Чи треба казати, що я їй заздрю, і маю на це майже право, бо я гарна, освічена, добре вихована, тоді як вона бридка й неосвічена. Відколи її вбирають, як дорослу особу, вона стала набагато краща.
У понеділок вони від'їжджають до Парижа, а наступного понеділка — до Брюсселя, там у вівторок буде великий вечір у свекрухи з королем тощо. У середу вранці їх вінчають, і одразу по тому нова баронеса де Бенкендорф повертається до Парижа з чоловіком. У Парижі вони пробудуть шість тижнів. Жулі дуже мене запрошує до себе, обіцяє, що мені не буде нудно, я їй вірю; з Парижа вони їдуть до Лондона на бал принца Уельського. Бенкендорф відрекомендував принца своїй майбутній свекрусі, поки той був у Ніцці й мешкав у тому самому готелі, Ґотель-де-Люксембург.
Ви розумієте, яке враження це справляє на мене.
Жулі запевняє, що мене треба негайно видати заміж, і пропонує мені свого дівера. На жаль, я не досить багата, щоб купити собі чоловіка. Куплю собі чоловіка лише тоді, коли втрачу надію бути купленою самій.
Чоловік, як каже пан Бекетов, — це розкішна тварина.
Після пані Воєйкової прийшла пані Анжель, яка вчора приїхала з Петербурга, де втратила матір.
Я катаюся сама в закритій кареті, дощить. Увечері ми йдемо на читання Страстей (розпущене волосся, чорний оксамитовий капелюх, гарно).
Церква повна, дихати нічим. Поки священник читав про страждання Господа нашого Ісуса Христа, я, грішниця, якою я є, помітила вродливого росіянина, і він мене теж помітив.
Повернувшись, ми ведемо найжвавішу розмову про чоловіків, про шлюби, зрештою про всіляку всячину. Усі багато сміються, бо я нітрохи не соромлюся й кажу все. Ось мама розповідала, що Зое цілувалася зі своїм Кроссом.
— Тьху! який жах, — вигукнула я.
— Е, люба моя, — каже Коліньйон, — ви робитимете те саме.
— Я! ніколи. Хай тільки спробує мене поцілувати, я дам йому стусана.
Усі починають реготати.
— Звісно, адже я не кохатиму свого нареченого. Ах! якби моїм нареченим був Фредерік, тоді інша річ.
— Але якщо він вам так подобався, чому ж ви з ним не познайомилися? — питає Коліньйон.
— Та як?
— Треба було вжити заходів.
— Я дивилася на нього скільки могла, ми подивилися одне на одного — та й усе.
Далебі, гадаю, вони й справді вважають, що я закохана в цього чоловіка. Тим краще, він не нікчема. Я весь час про нього говорю й зі сміхом повторюю, що закохана, але від того кажу це не менш щиро. Хай вони так думають, пси з псами! коли я й сама так думаю.
Мені подобається це казати, і я не проґавлю жодної нагоди прокричати це на все горло.
Весь час я думаю про Blackprince, а диявол потроху стирається. Правда, я просто божевільна, я думаю про всіх, а ніхто не думає про мене. Хтозна?
Хтозна? Ось дурниця.
А герцог Гамільтон — це тебе я хотіла б, це ти мені підходив би, це ти вдовольнив би всі мої амбіції.
Та Бог не схотів, не схоче Він і Вітґенштайна, а проте й цей мені підходить, цього я не зраджувала б, ні, він прекрасний, він мені до вподоби.
Я засинаю, думаючи про нього, я думаю про стількох людей. Blackprince, гадаю, у моєму списку, серед тих, хто мені до вподоби, треба викреслити звідти Жерике, який мені ніколи не подобався, який блідий бридкань; і в якого — ось що доводить мене до сказу — і в якого я нібито закохана, як казали.
Тьху, який жах!

Примітки

Англійською: «Чорний принц» — Маріїне таємне прізвисько для Вітґенштайна.