Середа, 14 квітня

(О! яка ж я гарна сьогодні ввечері.)
О четвертій годині ми виходимо: я, Діна, Марі й Ольга.
Грає музика. Ми домовилися не дивитися на Терффідуа.
Він наче переслідував нас, від чого три мої супутниці мліли від щастя, а мене це доволі тішило.
Здається, ніби Коліньйон ніколи й не була відсутня.
Я так закохана в Джонстона, що говорю про нього з будь-якого приводу, і тітка сердиться. Сьогодні ввечері я перелічувала чоловіків, яких вважаю гарними, Гамільтона я не назвала, його назвала Марі:
— Ні, цей не гарний.
— Ви здуріли! — грубо каже мені тітка.
Я ходжу з Коліньйон по різних місцях, у мене в голові засіло обставити горішній поверх павільйону й зробити з нього свою бібліотеку, а кухню того ж павільйону перетворити на свою хімічну лабораторію. Справжнісінький льох алхіміка!
Увечері у Французькому театрі (сукня «принц Уельський», гарно) я зву цю солом'яного кольору сукню «принцом Уельським», бо була в ній того вечора, коли принц був у театрі. Ні! Ні! Я зву її «Ерцгерцогиня», «Ерцгерцогиня» нагадуватиме мені про принца й про п'єсу, яку я люблю через нього (сукня «Ерцгерцогиня», гарно).
Приходять Валіцький і Ольга. Дають «La Périchole» і «Les Saltimbanques».
Я вже починала серйозно нудьгувати, коли прибули лорд і леді Фолкнер, лорд Лофтус і ще один, а в партері — Одіффер тощо.
Майже весь час я ховалася за віялом через рампу, та й малий селюк мені більше не до вподоби, у нього щоки порепані на сонці, а його зневага мене стомила. Як це! досі не відрекомендуватися! Це справжнісінька зневага. Хай йому біс, але я хотіла б помститися.
Ми йдемо під час останнього антракту. Селюк виходить водночас із нами й багато на мене дивиться, поки ми чекали екіпаж, і мені здалося, ніби я почула, але дуже чітко:
— Вона із Сапоженикових.
Певно, я помиляюся.