Неділя, 4 квітня

Дивна річ! Відколи я побачила принца Уельського, чи то «ecnirp ed sellag», у мене манія перевертати імена; відколи я побачила принца Уельського, він сниться мені щоночі. Цієї ночі я знову його бачила, потім коней, дивний екіпаж, довгий і низький, із колесами, всуціль укритими квітами, запряжений двома маленькими кониками, але все це геть крихітне, потім сади, квіти, вікна, шинку, кімнати й челядь. Неймовірна нісенітниця.
Коліньйон мала відвезти мене до англійської церкви, та оскільки вона забарилася, я пішла до неї з Валіцьким і Діною, ми привозимо її до нас, але перед поверненням заїжджаємо оглянути розкішну віллу герцога де Вальомброза. Повертаюся зацікавлена і роздратована. Чому ці нікчеми мають, а я ні. Який огидний у мене характер: я жадаю всього прекрасного, що бачу.
Не маю терпіння писати, згоряю від нетерпіння швидше дочекатися вечора, бо ввечері я зробила... зрештою, побачимо.
Поснідавши, я їду з тіткою. Люблю Канн, тут почуваєшся як в Англії, і то в Англії добірній.
На вокзалі Марі, Ольга й Парі чекають на мене, щоб прокататися в плетеному візку; Парі сідає до тітки, а я їду з панянками. Ми довго катаємось, мені нудно, і я думаю про те, що робитиму ввечері. Після кави повертаюся.
Замикаюся, як заведено в мене щовечора, щоб писати й курити; усі знають і не турбують мене. Замикаюся й пишу, але не щоденник, ось що я пишу, цілковито змінивши свій почерк:
Монсеньйоре,
Те, що я роблю, ще оригінальніше за ерцгерцога Ернеста з Оффенбаха. Пробачте мою зухвалість, мою сміливість. Прошу Вас подарувати мені Ваш портрет із Вашим власноручним підписом. Портрети великих князів можна купити, але я не хочу того, що може мати кожен нікчема. Чого я прагну, що зробило б мене гордою і щасливою, — це мати Ваш портрет, подарований Вами самим.
Якщо Його Королівська Високість зволить дарувати мені милість, про яку я благаю навколішки, нехай адресує до Ніцци «До запитання, 11 B.E.». І чому б не зволити? Це коштувало б Вам так мало, монсеньйоре, а мені дало б так багато добра!
Eides et spes
Пишу це одним духом на аркуші паперу, такому, як цей, який вкладаю у звичайний конверт із такою адресою:
Його Королівській Високості, монсеньйору принцу Уельському, Ґотель-де-Люксембург у Ніцці.
Я тремчу, заклеюючи конверт, і серце калатає, мов молот. Потім відчиняю двері, сховавши той славнозвісний лист за ліф.
Тітонько, мені треба зайти до Сапоженикових.
Навіщо?
Просто так, мені треба туди піти.
Поклич Леоні, вона мене супроводить.
Я піду сама, ходімо...
Ні, я не хочу, тобі це завдасть стільки клопоту, поклич Леоні.
Та чому ж, я готова тієї ж миті, це ніякий не клопіт.
Ні, я там пробуду лише хвильку.
Ну то ходімо на хвильку.
Я не хочу.
Ходімо.
Я не хочу! — кажу суворо.
Гаразд, я кличу Леоні.
Надіваю перший-ліпший капелюх, пелерину й виходжу з Леоні.
— Леоні, скажіть мені, де тут поштова скринька, скористаюся нагодою надіслати листа до Феррі, вона знову помилилася й прислала мені не те, що треба.
— Невже, панночко? Так, уявіть собі, домашні капці замість черевичків.
— Скринька ось тут, панночко.
— А, гаразд. — І, вся тремтячи, я опустила листа до скриньки.
Мені дуже хотілося повернутись, адже мети було досягнуто, але покоївка щось би запідозрила, та й який привід вигадати? Тож я хоробро подалася до Ніни. Застаю дівчат за рукоділлям і балачкою біля її ліжка, сідаю поміж них.
— Я прийшла, по-перше, щоб запросити вас завтра на мій урок малювання, а по-друге, щоб побачити вас і провести з вами трохи часу, хоч ризикую вам набриднути, — кажу, ще геть захекана.
— Набриднути нам, та що ви, Мусінька, — вигукує Марі, — ви ж знаєте, як я люблю, коли ви приходите. — І це з виглядом цілковитої щирості. Ось як воно буває: у Женеві я їх ненавиділа, а тут люблю.
Ніна розповідає історії, від яких можна луснути зо сміху, одну з них, хоч і дещо сороміцьку, варто переказати.
В Астрахані жили дівчина і юнак, закохані одне в одного. Батьки противилися їхньому шлюбові, тож вони вирішили вмерти. Юнак іде до свого приятеля-аптекаря просити отрути, потім велить прив'язати себе мотузками до дівчини, щоб умерти зовсім близько, зовсім близько коло неї; можна було б просто обійнятися, але він, певно, боявся, що судоми відірвуть його від тієї, кого він так любив. Прив'язавшись отак, вони замикаються, викидають ключ за вікно, щоб ніхто не зміг їм завадити, і випивають отруту. Та сталося так, що аптекар, здогадавшись про справу й зрозумівши з певних слів, що вихопилися в його приятеля-закоханого, що той замислив зробити з тією отрутою, дав йому замість неї дуже сильне проносне, змішане з ще сильнішим блювотним. Легко зрозуміти, що з того вийшло, коли двері були замкнені, а двоє закоханих були так туго прив'язані одне до одного, що не могли відступити ні на крок. Кажуть, що вони не лише розлюбили одне одного, а й більше не могли одне одного бачити.
Я слухала, щомиті червоніючи й щомиті думаючи про свого листа, і тоді серце калатало, а я вся починала тремтіти. Після чаю я їх покидаю.
— Ці панночки дуже милі, — кажу я Леоні, дозволяючи покоївці порозмовляти зі мною.
— Так, панночко, вони дуже милі, їхня нянька казала мені, що вони такі милі, такі милі.
— Гаразд, а хіба я не мила?
— О! так, панночко.
— Ні, скажіть правду: хіба я коли кричу, хіба я коли сварюся?
— Та ніколи, панночко, ніколи, це правда. (І справді, це правда.)
— Я вимагаю, щоб мені прислуговували, але завжди лагідна, чи не так?
— Авжеж, панночко; П'єр, коли тільки прийшов до нас і коли я йому казала, що панночка вимагає того чи того, завжди питав мене: яка панночка? та, що так гарно наказує? Знаєте, панночко, П'єр глухий, і коли з ним говориш тихо, він не чує.
— Ага! так він сказав, цей П'єр, — мовлю я, ідучи дуже швидко, з похиленою головою. За хвилину відчинилися двері, і я ввійшла.
Ну, що ти там робила? — питає мене тітка.
Я ходила запросити дівчат на завтрашній урок, а потім хотіла докінчити портрет Ольги.
Що вони роблять?
П'ють чай.
Я покидаю її й беруся писати ось що.
Лист, лист, що ж із нього вийде, ах! якби чарівний Sellag прихилився до мого прохання. Ах! я в спокусі, та такій великій — поворожити, чи надішле він. Якщо так, то так і для герцога. Але я обіцяла собі більше цього не робити, бо це ворожіння втягує мене в дурниці й прикрощі, які я сама собі завдаю. Якби він надіслав мені свій портрет, я охоче забула б свою обіцянку, нагода добра. Та якщо не надішле, я дістану «ні» для герцога й заразом «ні» для Вітґенштайна.
За тих часів, коли я бачилася з Вітґенштайном, я думала вийти за нього, — відомо, що я думаю вийти за всіх, хто відповідає потрібним умовам, — і сказала собі тоді, що коли ще раз отак ворожитиму майбутнє, то втрачу надію вийти заміж, вийти за Вітґенштайна. Я не зовсім так сказала, я, здається, сказала «під загрозою кари», але карою було саме це. Ви розумієте, що мені аж ніяк не залежить на всіх Вітґенштайнах світу, якщо я дістану «так» для герцога. Я ніколи не втрачала надії на герцога, попри все, і вже казала, що народилася незвичайною і для незвичайних справ. Попри все, попри очевидність, попри здоровий глузд, я вірю в герцога... О! я ризикну, я ризикну! Так, але оскільки для герцога буде «ні», то напевно я не дістану портрета. Подвійне «ні» — я пропаду. Ні, я не ризикую, ні, ні.
[Навскоси: Я бачила герцога разів із дюжину, і то на вулиці, він проїздив в екіпажі! Треба ж було так за будь-що хапатися, аби розпалитися!]
Мені треба повторювати «ні», я вагаюся, я хитаюся, я не знаю, я в спокусі. А раптом?
А якщо ні? А якщо так? Якщо так, я буду найщасливішою зі смертних, якщо ні, якщо ні — що ж, мій стан не зміниться.
Так, але якщо я ворожитиму майбутнє, то це накличе комусь нещастя, і принц! нічого мені не надішле.
Якщо за тиждень я нічого не дістану, напишу ще раз. [Викреслено: Понеділок, 5 квітня 1875]
Тітка замикає всі двері. Божевільня згоріла, і ці люб'язні особи розгулюють містом. Я з цього сміюся, а вона кричить!

Примітки

Латиною: «Віра і надія» (Марі написала «Eides» замість «Fides» — помилку збережено).