Середа, 31 березня 1875

Вчора ввечері замість того, щоб лягати спати, я заходилась читати:

— Ти загинеш, — казала мені тітка, — ти губишся.

— Загину, — вигукнула я, — тільки я цього не хочу. Навіщо жити, якщо жити, як я живу. Ви всі думаєте, що мене можна берегти, як Діну, до двадцяти років. Смієшся! Ви всі обіцяли, що коли я виросту — все буде; ну от, я виросла! І нічого нема. Слухайте, що я вам зараз кажу — слухайте, бо даю вам слово, що не жартую.

Почекаю до наступної зими — якщо взимку не буде нічого кращого. Це дуже легко зробити: там нагорі є арсен і відмінний ціаністий калій¹ — достатньо торкнутись ним язика, і все кінчено. Я не жартую — мені все набридло. Всі кажуть, що люблять. Ідіоти, егоїсти, прокляті демони! — Ще довго, вже лежачи в ліжку і погасивши вогні, я бурмочу: Егоїсти, ідіоти, демони.

Справді, я втомилась від усіх цих злиднів. Я почуваюсь умираючою — морально; фізично ж я, слава Богу, здорова, і бліда й свіжа.

Сьогодні відбувається це свято просто неба — у саду нашого сусіда Крама¹. Мішель Боткін снідав у нас. Я іду на це свято (біла сукня, солом'яний капелюх, добре). Дуже мило, але мені сумно. Проходить одна з Дюранів і вітає мене — я питаю, де її сестра Люсі. Люсі в Римі з Льовін.

Я спитала про це тому, що казали, ніби Люсі виходить за Ґамбара — за цього грошовитого, цього мецената, цього грубіяна, цього невиховану.

Я повертаюсь на урок латини і виходжу після, щоб зайняти ложу у Французькому театрі. Принц Уельський там буде і замовив «Мадам Ерцгерцогиню»¹. Я також замовила ложу в опері — діти підуть туди. Ці діти — я рада піти без них.

(Солом'яна сукня, солом'яний капелюх, дуже добре.) Я справді дуже граціозно вдягнена. Надя і Діна теж. Наближаючись до кінця першого акту, принц входить і я червонію від задоволення. Він сідає між двома дамами в чорному — мати і дочка, — потім кілька панів з Ярочевським¹ у їхній ложі поруч. Подумати тільки про цього маленького поляка! Ще недавно — нікчема навіть у Ніцці. Принц зустрічає його в паризькому клубі, виділяє його і програє йому сто тисяч франків — і так захоплюється ним, що бере з собою до Лондона.

Сьогодні ввечері він з ним — у антрактах виходить, курить з цим маленьким виродком, поводиться з ним як з другом. І от принц стане королем — і Ярочевський матиме блискуче становище при дворі. Друг короля — це чимало.

То є ж такі щасливці! А чому Бог не посилає мені нічого подібного? Так, але цей поляк — чоловік; він ходить до клубу, він буває у товаристві, тоді як я, нещасна, замкнена гірше, ніж у в'язниці, схованіша, ніж у сераглі!

У принца Уельського чарівні манери — але красивим його не назвеш. Він нижчий від середнього зросту, досить повний, з доволі гарним овальним обличчям, сірими очима, keen eyes¹, орлиним носом, що трохи загинається, короткою русявою бородою і волоссям, о! волосся — ось чого йому бракує, його дуже мало, дуже. У нього високе чоло, трохи волосся на ньому, які він, однак, вміє розчісати; потім — пустеля, а ззаду — ще волосся, доволі густе. Пам'ятаю, в Баден-Бадені 1872 р. він був значно менш лисий. Чудовий вечір. Весела п'єса і майбутній король! Кілька хвилин по тому, як сів, він підніс бінокль і зупинив на мені. Спочатку я вирішила, що він дивиться поруч; але, стежачи за його біноклем очима, переконалась, що він справді спрямований на мене.