Субота, 27 березня 1875

Я мала рацію, кажучи, що буде якась зміна. Веселилась по-королівськи. І як мало потрібно для мого веселощів.

Екіпаж без обмежень — Марі, Ольга і Джирофла¹. Не тому, що без наглядача чи наглядачки ми наробили б більше дурниць, ніж з ними, — але, не знаю чому, я більше люблю бути сама з рівними собі. Цього разу я — запрошена гостя. Марі правила. Проїжджає англійка з сивим волоссям:

— Вона гарна, — кажу я.

— Так, але погано одягнута, — відповідає Марі.

— Знаєте, Мусінько, — продовжує вона, — нам треба поїхати до Англії — провести реформу туалетів і зробитись ексцентричними, щоб стати знаменитими жінками.

Я розкрила очі широко і відповіла нерішуче — вона крала мою ідею. Для цього, звичайно, нам треба вийти заміж за англійських принців або за герцогів — продовжувала Марі; я, все більш здивована, слухала й не мала потреби говорити, бо вона казала все те, про що я думаю. Потім, поки я ще слухала кілька хвилин, я кажу:

— А ми маємо заснувати клуб для жінок — несправедливо, що чоловіки мають, а жінки ні.

— Так, так.

— А потім, — продовжую я, — чоловіки не будуть допускатись; ми будемо носити, як всі інші члени, одяг із білої і золотої вовни, а позолочений перстень з великою перлиною буде нашим знаком. Знаєте, моя дорога, це будемо ми — дві засновниці, — що будемо роздавати перстені; хто міг би нам це заборонити, нам, що будемо мільйонерками.

— Без сумніву.

— Але я думаю — нам не треба шукати далеко. Принц Артур Англійський¹ приїхав три дні тому — вий-де-мо за нього!

— Саме так — одружіться з ним, і будете президенткою клубу.

— Ні, ви.

— Ні, ви краще підійдете.

— Я не створена бути принцесою і президенткою.

— У вас є потрібні манери.

— Гаразд.

І на цьому ми базікаємо й сміємось так, що неможливо уявити нічого подібного.

Ми не залишаємо набережної; з першого року з Коліньйон я ніколи ще стільки не бувала на набережній. Ми їдемо дуже швидко, сміємось, як навіжені, і варіюємо тему клубу, принца, герцогів і т.д. — не турбуючись про решту світу, крім Джирофла або Терффідуа, як хочете, якого ми зустрічаємо щохвилини і який дивиться на нас, усміхаючись. Важко не посміхатись — ми так сміємось. Ніколи, ніколи я так не веселилась або, вірніше, так не сміялась.

О шостій ідемо до кафе (Рюмпельмайєр) — тітка приєднується до нас там; ми сідаємо в галереї, і за кілька хвилин з'являється Джирофла з кількома іншими. Я сиділа до них спиною — тітка говорила мені, хто розмовляє, а я слухала. Ми були зовсім не заспокоєні — навпаки, сміялись ще більше і без причини, як ідіотки.

— Які вони милі, — казала я по-російськи¹, — чекають, поки ми підемо. І дивіться — ось Джирофла стоїть при дверях, як вартовий. Повертаємось пішки. Тітка й Ольга заходять до Ніни, а я і Марі продовжуємо пішки.

— Чому вони нас переслідують? — питає вона.

— Ні, вони нас не переслідують.

— Але все ж як весело, коли вони біжать, правда?

— Звичайно, весело.

Тільки я не думаю, що вони біжать.

Я говорила Марі, що вони біжать за нами і всі позують для нас. Але не вірю й десятій частині цього.

Не знаю, хто перший вигадав зробити ковдру для принца Артура, — але ми домовились зробити її і послати йому до Англії, якщо він не затримається тут достатньо довго. Після обіду ми йдемо до Ніни і говоримо лише про цю ковдру.