Вівторок, 23 березня 1875

Лише о десятій я дізнаюсь, що сьогодні останній тир по голубах¹ — кінцевий приз. Іду туди з тіткою і Надею (біла сукня, сірий капелюш, накладні кучері, добре).

Ми з Надею спускаємось до тиру; десь посередині спуску людина, що приймає квитки, біжить нам назустріч і питає, чи я не дочка принца Фюрстенберзького, — бо принц заплатив за квиток своєї дочки і сказав йому передати.

Я залишаюсь на тирі більше години і не нудьгую. Герцог Монтроузький¹ стріляв — але я його не бачила; це той герцог, про якого ми говорили з Коліньйон.

З часом я возьму Коліньйон до себе — це приємна особа, майже необхідна.

Не знаю чому, Надя весь час повторює «капітан Невілль» — це ім'я їй подобається, і ми весь час сміємось. Фюрстенберзькі позаду нас і роздивляються мене, як тоді.

Я не гніваюсь — вони не нікчеми.

Наближаючись до кінця, я пожвавлюсь і язик у мене розв'язується. Бо для мене чути й бачити англійців — велике задоволення.

Перед від'їздом ми обходимо сади, як дві маленькі дівчинки. Тітка приєднується до нас унизу.

О шостій ще світло — і ми можемо бачити наші ворота з гратами, які встановлюють.

Увечері в опері «Il conte Ory» (блакитна сукня). Дуже нудьгую і повертаюся зовсім нещасна.