Неділя, 21 березня 1875

Я їду до церкви з дітьми, убраними в сіре, як і я.

О другій годині точно ми виходимо: я, Надінька і Поль, якого вчора піймали і привели додому з кафе. Музика починається лише о третій — о третій ми туди йдемо. Серафін¹ поруч — давши кілька поглядів у мій бік і побачивши, що я не думаю її вітати, вона питає мене про маму і, розпочавши так, говорила зі мною весь час.

Одіффер прогулювався туди-сюди перед міським садом; він не дивився на мене — але це нічого не доводить, бо й я на нього не дивилась. Треба ж докотитися до того, щоб займатись таким мужланом! Бідна я. Потім ми пішли до кафе, де я їла, як дитина. Коли виходили, Одіффер стояв на балконі клубу.

Я бачила дівчаток у сіро-сталевих туніках, з якими розмовляв диявол — того дня, про який я говорила.

Чому ж він не приходить?

У нас є кухар — пристойний, а після Адама видається чудовим.

Вже три дні я хочу мати великі чорні очі. Це неможливо, на жаль! А подумати, що у мого нікчемного брата такі гарні — і стали б у такій пригоді в добрих руках. Оскільки це неможливо, я хочу чогось іншого — негритянку. І негритянку матиму (будуть сміятися — але я не можу не сказати: якщо Бог дозволить).

Ребу¹ прислала мені чудовий капелюшок із соломи (це Віже, яка досить схожа).

Солом'яний капелюшок, кажу, з білим і солом'яним пір'ям і позаду — напівкорона з конвалій. Цей капелюшок можна вдягати і передом і задом. Я в захваті і тільки й роблю, що надягаю й знімаю його.

[Навскоси: Я була дуже гарна в цей час — потім уже ніколи не була настільки.]

[Викреслено: Понеділок, 22 березня 1875]

Знала я, що щось забула. Цього ранку ми говорили про принца Уельського. Цей чарівний принц is very wild,¹ схоже, і говорили про його пригоди. Дідусь, який при кожній нагоді ніколи не пропустить слова про герцога Гамільтона і якого я за це обожнюю, каже, що чув від одного французького графа, з яким познайомився в Женеві під час війни, що Гамільтон не в ладах зі своєю дружиною. Було б краще, якби він жив зі своєю Джоєю, — додав він.

— Ні, — каже мама.

— Ні, — повторила я.

— Але було б краще, — продовжує вона, — якби він одружився з порядною жінкою, бо насправді, кажуть, вона... але він одружився тому, що вона зі зв'язками, і бо мати переконала його.

— Кажуть, — вона така, — я не знаю, як перекласти це слово, wild,¹ як то кажуть.

— Ну, — каже тато, — це означає, що вона погано поводиться.

— Справді? — кажу я, вся радісна.

— Бачиш, Мусю, — продовжував тато, — треба завжди обирати когось із гарної родини. Яка родина, такі й діти; якщо бабуся розпусна, якщо мати розпусна — і донька буде.

На великий мій жаль, я нічого не змогла сказати про герцогиню Манчестерську¹.

[Між рядками: А сказати було про що.]

Про це говорили ще довго — тут лише уривок. Потім, незадовго до обіду, коли ми знову зібрались у мами, говорили про когось — здається, про брата Боткіна.

— Те, що пробачається в житті чоловіка, не пробачається жінкам, — казала мама.

— Це абсурдно — для жінок те саме, що і для чоловіків: те, що не є гарним, не пробачається.

— Ну, уяви собі жінку з обличчям Гамільтона — він некрасивий і товстий.

— Ні, він гарний.

— А сестра у нього така красива, — вставила тітка, — і як вона на нього схожа.

— Справді, — кажу я з переконаним виглядом. Кілька днів я, якщо й думала про нього менше, то принаймні була спокійнішою — і ось вони знову пробуджують усі мої дрімаючі пристрасті!

Бачите, коли справа стосується цієї людини, я більше не знаю, що говорю, — не можу писати; і якби нерівність письма могла виразити моє збудження! Я переривуся щохвилини, стискаю кулаки, хитаю головою і перебуваю в неможливому стані! Тому що я його кохаю, кохаю, кохаю, кохаю.

Боже мій, невже він ніколи не буде мій! І невже я завжди так мучитимусь?

Що більше часу минає, то більше я хвилююсь — кажуть, що з часом заспокоюються. Брехня! Брехня! Вигадки тих, хто не кохав.