Пʼятниця, 19 березня 1875

Сімейна сцена: Саша побив Адама. Я надзвичайно рада — цей хам давно заслуговував, щоб його побили.
Уже чотири роки, тобто ще до смерті мого дядька Романова, з усіх поглядів чудової людини, він вважає себе важливою персоною, необхідною для процесу, а головне — смів думати, що тримає нас у руках своїми свідченнями. Але свідчення в нас є, і якщо йому заманеться передумати, його друге свідчення, якщо таке й буде, нічого не варте, бо він дасть його після того, як з ним погано повелися і вигнали. Не кажучи вже про справу, це велике щастя для наших шлунків: годі й уявити, як погано він годував, і ми вічно мучилися.
Через лінощі й через оте своєрідне заціпеніння, про яке я казала. Нарешті це сталося — аби тільки його не взяли назад; тут, на жаль, усе можливо, аби лише не мати жодного клопоту.
Виходжу сама; проходячи повз Італійський театр, бачу кошик Терффідуа; під приводом спитати, що дають сьогодні ввечері і яка літера, заходжу до каси — сама не своя від цієї витівки. Там тільки старий; другий, мабуть, біля якоїсь актриси, бо старий мав свою окрему карету.
Мамі вже три дні було краще, а сьогодні історія з Адамом і поведінка Поля знову вкладають її в ліжко. Поль поводиться так не через незнання чи необачність: у нас є його лист до приятеля з пансіону, де він розповідає про свої подвиги серед актрис і дівок, додаючи, що це анітрохи не заважає його урокам, що він багато вчиться, і насамкінець:
Ти не можеш уявити, який я щасливий дізнатися, що ти так змінився, що так багато вчишся; бачу, що ми обидва нарешті зрозуміли, що нам на добро.
Ну чи бачили ви такого мерзенного виродка!
Звісно, ніколи не було до нього і ніколи не буде після нього дитини такої розбещеної, такої порочної, істоти такої цілковито пропащої. Хитрий, боягузливий. О Боже мій, не хочу казати всього, що там є. Змилуйся над його душею!
Іду на годину до Французького театру з тіткою (нова сукня соломʼяного кольору).
Зала порожня й дурна, але дають «Кулю», і те, що я встигла побачити, здалося мені кумедним.