Вівторок, 9 березня 1875

Невже більше не буде нікого, хто б мене розважив? Я нудьгую, і дуже. Приходив Аллар зачесати нас із Надінькою, потім ми вийшли й пішли до нього подивитися альбом зачісок усіх часів — від міфології до наших днів. Я перемалювала два капелюхи й запамʼятала зачіску однієї з жінок Хільперика.

В Опері — «Дінора» (біла сукня, добре); зачіска ще тримається і мене прикрашає.

Приходить Ґалула, базікає й кидає два-три непогано скроєні компліменти; перелічує мені всі мої сукні й зачіски — схоже, знає їх не гірше за мене.

— Хто там нагорі? — питає тітка.

— Пані Проджерс.
— З ким?

— З паном Саетоне.
— А ще?..

— А ще якийсь неважливий пан.

— А хто ж тоді важливі пани? — кажу я.

— Ах! Важливі пани, — каже він, поглядаючи на ложу Одіффер, яку зайняли Лакруа, — вийшли. Я всміхаюся.

— А свекруха пані Проджерс?

— Вона вже давно в Лондоні.

Мені дуже кортіло сказати, що саме тому важливі пани й вийшли, але я змовчала.

Даніс пильно дивився на мене з партеру, як у перші часи, і я раз у раз червоніла.