Вівторок, 23 лютого 1875

Адам пʼяний, піч ні на що не годиться, і ми без обіду. Треба знати, що коли я голодна, я стаю лютою або ж плачу — сьогодні я плакала. Мама їде до Сан-Ремо. Це жахливо. Лікарі нічого не розуміють у її хворобі і все списують на нерви. У лікарів два виходи: груди або нерви.
Коли вона прийшла мене поцілувати перед відʼїздом, я підняла їй губу пальцем і побачила бліді, майже білі ясна — було добре видно, що крові там немає. Я здригнулась: ця рожева плоть налякала мене своєю блідістю. О пʼятій Надя пропонує піти подивитись на море — при такому вітрі воно, справді, мало бути гарним. Я вдягнула Дінин капелюх і була схожа на тих маленьких англійських дівчаток з гравюр: пелерина, обшита скунсовим хутром, поверх довгої коричневої сукні, біла вуаль — і, так перевдягнена, я виходжу певна — чи, радше, сподіваючись, — що мене не впізнають.
Ми кидали каміння в море, а після цієї невинної розваги дійшли до клубу і повернулися назад. При такому вітрі й у таку годину на набережній не було нікого, крім маленького іспанця, що крутився навколо нас, і Люсі Дюран, яка проїхала екіпажем, впізнала мене і кілька разів, усміхаючись, вклонилась — мабуть, через мою довгу сукню. Увечері — сумний вечір — я сиджу за столом у маминій кімнаті разом із Сашею, Надею і тіткою та плачу, вірніше, ллю потоки гарячих і солоних сліз примовляючи гіркі слова. Саша намагався мене заспокоїти — марно.
А чому я плакала? Завжди через те саме. Не кажіть мені цього, дядечку, — ви й самі так не думаєте. Люди створені, щоб жити в суспільстві; Бог дав їм слово, щоб висловлювати свої думки — але кому? Собі подібним. Навіть тварини — подивіться на собак: Віктор не залишається один, він ходить на набережну — чому? Бо там він зустрічає інших собак. Дикі і люті вовки теж не живуть самотою; птахи літають зграями, а риби ходять косяками. Та й навіщо я кажу вам те, що ви й так знаєте, що всі знають. Я говорю не про світське життя, не про те, щоб проводити час на балах і в товаристві, — я прошу лише стільки, щоб жити пристойно, лише пристойно. Нічого більше... — і я плачу, але з відкритим обличчям і піднятою головою. — Але, Мусю, — каже він, — ти навчаєшся, ти зайнята. — Ось саме! А навіщо я вчуся, навіщо маю гарний голос, навіщо говорю кількома мовами? Звичайно, не для того, щоб бути замкненою між чотирьох стін. Хіба для того, щоб мене хвалили перед якимось родичем, що приїхав з Росії? — Але навіщо ж впадати у відчай — вам, кому Бог дав усе? — Та й справді! Скажу, як Розіна: навіщо дотепність, яка користь з краси — мені, замкненій, захованій, самотній, нещасній?
І так весь час — о десятій я іду працювати, а об одинадцятій лягаю спати, зламана і в розпачі. Бо до моїх хронічних тривог приєднується страх за мамине життя. Після її відʼїзду я особливо сумна й самотня — такого ніколи ще не бувало. Моя молитва — одне довге ридання. Але щойно ляжу, я починаю довгу розмову із собою про способи все влаштувати — і результат моїх роздумів блискучий. Бог не хоче, щоб я була зовсім нещасною, і посилає мені надію.

Примітки

В оригіналі італійською: «Le duc uscite degli medici» (так у тексті; мабуть, le due uscite dei medici — «два виходи лікарів», тобто дві відмовки, до яких вони вдаються). Лікарі не можуть встановити, що у мами — легені чи нерви. ↩
В оригіналі англійською: «skunks» — хутро скунса, модна в 1870-х облямівка. ↩
В оригіналі італійською: «fra quattro mura». ↩
В оригіналі італійською: «a che serve lo spirito, a che giova la belleza» (так у тексті; правильно — bellezza) — парафраза арії Розіни «Una voce poco fa» з «Севільського цирульника» Россіні. ↩