Понеділок, 8 лютого 1875

Я не думала їхати на бульвар, але о пів на третю приходить Поль із Марі, і ми їдемо. Та сама битва, що й вчора, — за дві години повертаємось.

Я помітила дивну річ: чим більше навколо гамору, сміху, веселощів, тим серйознішою і відчуженішою стаю.

Мені важко звикати чути, як Стьопа і Жюлі говорять, міркують цілком розсудливо з тією наївною серйозністю, властивою дітям; Стьопа, якого я залишила ледь дворічним, і його сестра — ще на руках у годувальниці.

Надіньку і дітей везли з нами; Поль досить смішний, і в нього — дотепність опер-буф і акторів (жах і горе!). Він говорив дурниці всім замаскованим. «Добридень, — гукнув він якомусь хлопчику сімох-восьми років, — як поживає тато Гамільтон?» — і супроводивши ці слова жестом фата, повернувся до мене:

— Знаєш — це його синок.

— Як так, — промовила я, — невже її діти тут? — і, вимовивши це, я впала в якесь заціпеніння, дивлячись і не бачачи хлопчика, аж поки ми не ввійшли у провулок. Вся в мріях, я повернулась і стала перед дзеркалом аж до обіду.